Крис Тведт - Коло смерті

Я мав намір провести день за читанням документів — там ще було роботи не на один день — але, замість податися на роботу, так і не зміг встати з-за кухонного столу. Приготував собі ще кави. Зсередини точили неспокій і тривога. Здавалось, ніби в мене висока гарячка, у голові шугали невловні думки й невиразні картини. На якусь мить навіть злякався, що втрачаю розум, але відігнав від себе лихі думки, бо ж не втратив контакту з реальністю. Навпаки, реальність щосили намагалася втримати мене й мою підсвідомість, яка вже била в усі дзвони. Раптом я відчув абсолютну впевненість, що саме цієї миті прокурор Ульв Ґарман сидів перед розгорненим календарем, складаючи план процесу проти мене. Цілковито ірраціональна думка, але я ніяк не міг прогнати з-перед очей цю картинку. І ніхто ж не зателефонує, не попередить, коли цього сподіватися…

Я сів за стіл у своєму домашньому кабінеті, увімкнув комп'ютера і зайшов на сторінку телефонного каталогу. Під іменем Мортена Олешера було зазначено номери стаціонарного й мобільного телефонів, а також адреса. Навіть карта додавалася, де вказувалося місце його проживання.

Їхати було довше, ніж я собі уявляв. Вузька, в'юниста дорога вела вглиб долини. Місцина негусто заселена. Двічі мигцем траплялися на очі покинуті садиби за частоколом лапатих ялиць, будинки з облущеним тиньком і розбитими вікнами, хлів з наполовину обваленим дахом. Я намагався визначитися за поштовими скриньками, зупинявся біля кожної, відчитував прізвище. Нарешті добрався до скриньки, що теліпалася на зігнилому стовпці. На ній білою фарбою були виведені імена Олешер і Гансен, недбало намазюкані широким пензлем, з якого стікала фарба. Напис більше схожий на акт вандалізму, ніж на інформацію для поштаря. Я звернув праворуч між двома пухнастими ялинками.

Дорога погано доглянута, яма на ямі. Дерева ростуть стіною уздовж придорожньої канави. Нижні гілки дряпали дах авта, доки я поволі просувався уперед вузькою і звивистою доріжкою. За якийсь час я дістався чубка пагорба. Між стовбурами замерехтів просвіт, а далі змигнуло щось червоне. Я обережно з'їхав на узбіччя, припаркувався, а тоді рушив до узлісся. Переді мною лежав маленький хутір з хлівом, стодолою і житловим будинком. Гарна, затишна місцинка. Сонце визирнуло з-поза хмар й освітило помальовані начервоно будиночки, м'які, зелені луки, обгороджені парканом. Паркан мав доглянутий вигляд, але все навколо захащилося. Ніщо не вказувало на дбайливого господаря. За кутом хати, на мостику стодоли, виднівся старий трактор, побурілий від іржі, зарослий високою травою, яка, здавалося, ось-ось поглине його. Ніде ні душі, лиш посеред подвір'я стояв білий опель .

Я рушив до хутора. Було видно, що хтось тут усе-таки живе. Біля невеликої грядки валявся на землі садовий реманент, на столику під південною стіною хати стояли дві кавові філіжанки й переповнена попільничка. Збоку від сходів притулилася пластикова торбина з порожніми бляшанками з-під пива. Я глибоко вдихнув і постукав у двері. Ніхто не вийшов. Я трохи потинявся подвір'ям, не хотілося повертатись ні з чим, якщо вже дістався аж сюди. Двері стодоли стояли прочинені. Я зазирнув. Там було темно й порожньо, за винятком сяючого мотоцикла гарлі девідсона посередині приміщення.

Після сутінків стодоли яскраве сонце засліпило мене, змусило зажмуритися. Подвір'я переходив навскоси кіт, смугастий жовто-брунатний кіт з задертим хвостом, тигр в мініатюрі, спроквола переступав лапами, наче в сповільненому кінокадрі, почеберяв собі високою травою і зник за кутом будинку. Пішовши за ним, я почув слабкий відголос музики, якесь ритмічне гупання, яке важко було ідентифікувати. Попростував далі, звернув за наступний кут. Позаду будинку звуки чулися виразніше й упізнаваніше. Одне вікно прочинене на шпарку. Обережно, безгучно ступаючи в м'якій траві, я підійшов ближче, зазирнув до кімнати. У присмерку побачив жінку, яка, стоячи навколішки на ліжку, віддавалася любощам. Чоловік був міцної, кремезної статури, з довгим темним волоссям. Він тримав її руками за стегна, робив свою справу ритмічно й зосереджено, зігнувши голову й крекчучи від збудження. Білява жінка, хоч і невеличка порівняно з чоловіком, мала дуже пишні форми. Мені видно було, як розгойдувалися її повні груди. Очі заплющені, рот розтулений, нижня губа відвисла, вона тихо й монотонно постогнувала.

Ліжко незмовкно жалібно скрипіло. Якусь мить я, мимовільний підглядач, спостерігав за ними, гидливо й заворожено водночас. Раптом жінка розплющила очі й глянула просто на мене. Я здригнувся, сподіваючись її вереску, але вона не скрикнула, лише вчепилася у мене ніби невидющим поглядом.