Крис Тведт: Коло смерті

— Так, назвав. Мортен Олешер повідомив, що одержав замовлення від Мікаеля Бренне.

Сенс його слів не зовсім дійшов до моєї свідомості. Мені здавалося, я знаю, кого він назве. Мої вуха, мозок налаштувалися почути з уст прокурора ім'я Ганса Міккельсена. Тому я чув слова, але не розумів їх.

— Що? Що ви сказали? — ото й усе, на що я спромігся, переконаний, ніби мені почулося або ж прокурор помилково обмовився.

Ульв Ґарман уп'явся в мене поглядом, я не міг збагнути, що ж в ньому крилося.

— Адвокат Мікаель Бренне, — повторив він. — Побиття Ґерд Ґарсгол з метою залякати головного свідка звинувачення замовив Мортенові Олешерові адвокат Бренне.

Я вже розтулив рота, щоб опротестувати його заяву, та слова десь застрягли, а мій мозок, який зазвичай енергійно працює в судовій залі на повні оберти, став, мов порожнявий. Віддаля до мене долинав голос прокурора про те, що розгляд справи не може продовжуватися, підсудному треба надати іншого адвоката. Ніби крізь вату я чув, як погоджується з ним суддя Стенерсен. Зненацька навколо мене вибухнув хаос. Голоси зливалися у суцільну какофонію, фотоспалахи засліплювали. Усе видавалося настільки абсурдним, неймовірним, далеким від реальності, у якій я досі перебував, що мене почав душити сміх. Я не міг сприймати цього цирку серйозно і голосно зареготав.

А тоді я нараз відчув, як холодна тверда сталь клацнула на моїх зап'ястках, і чийсь голос сказав просто в вухо, що мене арештовано. Журналісти викрикували мені в лице свої запитання, одні й ті ж запитання, дедалі пискливішими, істеричними голосами; звідусіль ряхтіли спалахи, наче блискавки в розпал бурі.

Я вже не сміявся.

Просто перед моїми очима хтось нашкрябав на стіні тонкими, кривулястими літерами слово «х…», а трохи лівіше — «п…». Між двома словами пихато красувався стилізований пеніс, потужний, ерегований, з велетенськими яями. Спершу похабні слова і примітивний малюнок будили в мені погордливу зневагу, та минали години, і я вже готовий був захоплюватися невідомим художником, який подбав про окрасу камери. Почав убачати в вульгарних настінних розписах своєрідну форму спротиву, волю вистояти, бажання втриматися на плаву, хапаючись за щось цілком нормальне й індивідуальне, тільки б не піддатися паніці та божевіллю, що чигали на арештанта в цій голій бетонній норі.

Так було не відразу.

Коли мене вивели з зали суду й посадили в поліцейський автомобіль, я почувався, наче мішком прибитий, був майже в шоковому стані. У поліційній управі я пройшов принизливу процедуру особистого догляду, але майже не усвідомлював, що діється. Усе відбувалося, наче й не зі мною. Я тупо роздивлявся середніх літ чоловіка, який брав мої відбитки пальців, фотографував, записував особисті дані, хоча прекрасно знав, хто я. Мене обшукали, позабирали все з кишень, змусили зняти пасок і повитягати шнурівки з черевиків, а потім повели вниз, до камери.

Я був, наче робот, дозволяв водити себе туди й сюди, рота розтуляв тільки тоді, як запитували, спокійно стояв у ліфті, слухняно увійшов до камери, ліг на матрац. У ніс бив гострий запах дезінфекції. Заплющив на мить очі. Заснув.

А коли я прокинувся, нічого не розумів. Не знав, де я, не пам'ятав, що сталося. Неймовірно натужно поверталася пам'ять, ніби мозок мій намірився замкнути двері, що вели до того пообіддя, а тепер неохоче відхилив їх на шпаринку. Коли спомини нарешті повернулися, я не надто стривожився. Це ж непорозуміння. Я ж чудово знав, що не вчинив нічого протиправного, що я невинний.

Навіть думка про можливі кілька годин перебування під арештом не непокоїла мене. Місце ж мені не зовсім чуже. Бував у камерах незліченну кількість разів, спілкуючись з клієнтами. Здебільшого розмови велися в тісних, крихітних кімнатках для відвідувачів, але іноді, коли там було зайнято, я зустрічався з клієнтами в їхніх камерах. Отож я не вперше проводив час у кам'яному мішку. Ця камера розрахована на п'яних до непритомності суб'єктів. Тут вони могли мочитися, випорожнюватися, блювати, потім усе це змивалося струменем води й дезінфікувалося. Я сподівався, що мене запроторили до такої камери лише тому, що у в'язниці місця бракувало. Можливі дві причини: або брак місця, або ж поліція терпіти не може адвокатів.

Я чекав, коли ж мене поведуть на допит, однак спливали години й нічого не відбувалося. Охорона тільки пересмикувала плечима на мої запитання.

— Не знаємо. Нам нічого не кажуть…