Крис Тведт: Коло смерті

Вони ніяково усміхалися, бо ж ми давно зналися. Принаймні часто тут зустрічалися, кивали одне одному на знак привітання, обмінювалися ввічливими фразами. Я влітав у ці похмурі катакомби з кейсом у руці, зодягнений у дорогі костюми і високий професійний статус, сповнений певності в собі й відповідності тій ролі, яку грав. Тепер усе перевернулося з ніг на голову. Ідучи з конвоєм до туалету, мусив притримувати штани рукою. Я був неголений і немитий, спав одягнений, і ніхто з нас — ні конвоїри, ані я — не знали, як поводитися, збиті з пантелику раптовою, кардинальною переміною ролей. Тому охоронці ставилися до мене ввічливо та поштиво, однак уникали дивитися у вічі.

— Не знаємо, — водно відповідали вони на мої надокучливі запитання, чіпляючись поглядом за щось над моїм правим плечем.

Від того мені здавалося, ніби я невидимий, ніби й зовсім не існую. Не раз так і кортіло зірватися на крик: «Дивіться на мене! Погляньте, це ж я — Мікаель Бренне! Ми знаємо одне одного. Гляньте мені в очі, чорти б вас ухопили!»

Та я стримувався. І ввічливо дякував.

Уночі мені не спалося. Я годинами перевертався з боку на бік. Події у судовій залі, які перше сприймалися ніби крізь паволоку, тепер яскраво стояли перед очима. Я переживав їх знову й знову. Шепотіння Ульва Ґармана з поліцейським. Мить, коли він замість Ганса Міккельсена вимовив моє ім'я. Його погляд, коли він, зрештою, глянув на мене. І вираз його очей. Холодний дотик кайданок на моїх зап'ястках і сліпучі спалахи фотоапаратів. Мій мозок безупинно прокручував один і той же фільм. Я намагався не думати, намагався заснути, але марно.

Довкруж мене чулися крики й стогони, брязкання дверей, десь хтось плакав, хтось молився, а хтось кляв. Усі звуки в'язниці тут, унизу, у катакомбах, наче посилювалися. Відлуння грюку сталевих дверей двигтіло між стінами й оглушливо било в вуха. Я згорнувся у позі ембріона, обхопив голову руками, силкуючись відгородитися від зовнішнього світу, але звуки незмовкною какофонією досягали моїх вух. Мене вкинуло в піт. У камері ставало дедалі задушливіше. За якийсь час я відчув, яким спертим стає повітря, як важко дихати.

Я вертівся на матраці, скинув з себе вовняного коца, якого мені видав наглядач, та мені не полегшало. Камера здалася тіснішою, ніж досі. Здавалося, ніби бетонні стіни брудно-жовтого кольору непомітно зсунулися докупи. Я почав відчувати вагу всієї поліційної будівлі над собою, усіх поверхів — немилосердну багатотонну вагу сталі й бетону.

Заплющив очі — даремні намагання. Піт цебенів струмками. Я заткав рота пальцями, не то гриз їх, не то смоктав. Пітьма росла, ширилася, заповнювала по вінця моє нутро. Я чув власні звуки. Короткі схлипи.

А тоді, не знаючи, за що вхопитися, не маючи іншого порятунку, прикипів поглядом до базгранини на стіні, ледве видимої у сутіні.

X… П…. І ерегований пеніс.

Щось було в тому надійне й добре знайоме, майже буденне. Схожу писанину я бачив сотнями на стінах убиралень, на зашмарованих кам'яних мурах, та вперше вони стали для мене не порожнім звуком. Ніби промовляли: «Я тут. Я живий. Я чоловік. Я хочу кохатися, хочу жити».

Я теж цього хотів. Усю довжелезну ніч я не зводив очей з нашкрябаних слів й убогого малюнка, аж доки якась ледь вловима зміна ритму тюремного пульсу підказала мені, що ніч нарешті скінчилася.

— Ви ж знаєте процедуру, пане Бренне, — мовив огрядний слідчий. Забираючи мене з камери й ведучи на допит, він відрекомендувався, але я відразу забув його ім'я. — Та все ж, задля порядку, хочу нагадати, що ви не зобов'язані давати будь-які пояснення поліції, натомість, якщо забажаєте, маєте право на адвоката.

Я йорзнувся на стільці, підняв руку почухати голову й раптом відчув власний запах. Кислий запах немитого тіла. Провів долонею по підборіддю і намацав колючий заріст. Язик наче болотом обліплений. Сухі, потріскані уста. Інший слідчий голосно зареготав. Я обернувся, здивовано глипнув на нього.

— Отже, це ви мали всі шанси стати найкращим адвокатом у місті? — хмикнув він. — То, мабуть, немає сенсу приводити вам вашого ж колегу?

Мені смішно не було.

— Ви готові давати пояснення, пане Бренне? — знову озвався огрядний.

Я здвигнув плечима.

— Так. Чом би й ні. Може, нам пощастить раз і назавжди з'ясувати це непорозуміння.

— Побачимо, — усміхнувся товстун, однак усмішка не сягнула його очей. — Почнімо трохи здалеку.

Так воно завжди. Поліцейський допит ніколи не відштовхується від головного, не починається з суті справи. А зовсім з іншого місця, з певних, надійних фактів, які важко піддати сумніву. Як ваше ім'я, де ви мешкаєте і таке подібне. У такий спосіб відбувається розподіл ролей і задається темп. Поліцейський запитує, підозрюваний відповідає. Постає певна комунікативна ситуація, а бесіда, як і будь-яке міжлюдське спілкування, має свою динаміку й підлягає власним законам. У процесі розмови брехня, недомовки, не надто правдиві свідчення можуть виявитися ледь помітними відхиленнями від нормальної поведінки, порушеннями природного ритму розмови. Досвідчений слідчий зуміє вловити в ваганні, зміні темпу розповіді, у перепаді емоційних температур підозрюваного найменші ознаки того, що йому таки вдалося заторкнути вразливу струну.