Крис Тведт - Коло смерті

Досі я не думав. Не аналізував, не вибудовував логічних ланцюжків. Я нарешті збагнув, що перебував у глибокому шоку й усі сили поклав на те, щоб не зламатися психічно. Рюне Сейм мав рацію. Я спробував опанувати себе, думати чітко й тверезо.

— Гаразд, — мовив я, зрештою. — Мені потрібне туалетне причандалля та одяг. Мої ключі в поліції. І ще, Рюне, спробуй роздобути документи. Ми повинні знати, до дідька, з чим воюємо!

Рюне кивнув.

— Домовилися. У будь-якому разі, я зумію їх отримати не скоріше завтрашнього ранку. Але будь готовий до ув'язнення. Щось мені підказує, що тебе не випустять…

Світ перевернувся з ніг на голову, я дивився на нього тепер з іншої, нової перспективи. Різниця між статусом адвоката і статусом підозрюваного в кримінальній справі була значно більшою, ніж я собі уявляв. Ішлося не лише про юридичні права й правила, як сидіти та коли говорити. Йшлося насамперед про те, яким мене бачили, як сприймали і як зверталися до мене люди навколо. Ніхто з нас не трактує однаково жебрака на куті вулиці й директора банку. Тепер і я почав опановувати цю науку. Як підозрюваний у кримінальній справі, я опинився на найнижчому щаблі суспільної ієрархії.

Доволі тривожний стан речей. До суду мене відвезли рано-вранці. Я довго сидів у підвальній камері очікування. Ніхто мені нічого не розказував, ніхто не відповідав на мої запитання. Просто замкнули двері камери перед моїм носом. Ласкаво просимо в реальність!

Годинника я не мав, його в мене забрали, але я відчував, минула не одна година — нічого не відбувалося. Потім забряжчали замки дверей по сусідству, почулися голоси з коридору перед моєю камерою, хтось щось сказав, інший відповів, відповідь спричинила голосний регіт. І знову запала тиша. Лють, що мене ігнорують, закипала в тілі бульбашками, як мінералка, крик рвався назовні, хотілося бити й трощити все навколо. Я змусив себе сісти на лежанку, спробував повернути собі самовладання. Згадалося, як мене самого ледь не доводили до сказу клієнти, які влаштовували істерики, лаяли на всі заставки поліцію, суддів, увесь світ. Я зневажав їх за слабовольність та ірраціональну поведінку. Тепер збагнув, що ніколи не розумів їхнього справжнього душевного стану. Моє розуміння було суто теоретичним, поверховим, з позицій стороннього спостерігача.

Зсередини ж усе мало зовсім інший вигляд.

Я ліг горілиць, заплющив очі. Дихав рівно й спокійно, умовляв себе, що впораюся. Що це непорозуміння. Ідеться лише про кілька днів, а там усе з'ясується. Та глибоко в душі відчував, як пробиваються перші паростки паніки, ще поки слабкі та кволі.

— Я не знаю, ваша честь… Не можу сказати нічого іншого, тільки те, що я нічого про це не знаю. Я не знаю Мортена Олешера, ніколи з ним не розмовляв і, тим паче, ніколи не просив його нападати на Ґерд

Ґарсгол чи на когось іншого, — я безпорадно розвів руками. — Навіщо мені це?

Суддею була жінка десь п'ятдесятилітнього віку, сивоволоса, з невиразними, трохи розплилими рисами обличчя. Вона недовірливо глянула на мене, стиснувши уста.

— Щоб допомогти своєму клієнтові, пане Бренне. Щоб виграти справу!

Я похитав головою.

— Абсурд! Я не маю потреби вдаватися до крайнощів чи переступати закон, щоб допомагати своїм клієнтам.

— Що ж, це аргументація, але не доказ…

Я лише голову схилив, змовчав про те, що вона першою почала, її звинувачення теж були голослівними.

— Так, ваша честь… Та, як уже було сказано, я нічого не знаю, а тому, на жаль, нічим не можу допомогти.

— Гм… Ваше слово, пане прокуроре?

— Дякую, — підвівся зі свого місця Ульв Ґарман.

Я був шокований, побачивши його. Державний прокурор не бере участі в судовому засіданні з приводу обрання запобіжного заходу для затриманого. Це компетенція представника поліції. Тож присутність Ґармана занепокоїла мене, я не розумів причин його появи в суді. А коли запитав про це Рюне Сейма, той лише похитав головою.

— Не знаю, Мікаелю. Прийми це за комплімент. Він, певно, вважає, що поліцейські юристи погано знають свою роботу…

Ґарман відкашлявся.

— Ви кажете, Бренне, ніби не знаєте Мортена Олешера…

Бренне… Не адвокат Бренне.

— Не знаю.

— Гм, — Ґарман погортав папери на столі перед собою. — Хіба не ви захищали байкерський клуб Dark Knights?

— Dark Knights ? Так, було таке, давно, кілька років тому. Здається, щось там було пов'язане з приміщенням клубу, якісь махінації з контрактом оренди чи що.