— Картина вимальовується кепська, Мікаелю. Тобі, можливо, варто подумати… бо ж з якоїсь причини ти телефонував. Отож треба, мабуть, тобі подумати, чи не подати чистосердечне зізнання заради пом'якшеного вироку…
Я витріщився на Сейма, немов на душевнохворого, і він збентежився від мого погляду.
— Сам знаєш, я мав тобі сказати… Як професійний захисник, я повинен дати слушну, на мою думку, пораду. Це не означає, ніби вважаю тебе винним. Та що я виправдовуюся, ти ж сам не раз бував у подібних ситуаціях…
Рюне Сейм мав рацію, але мені забракло сил пояснити йому, що для мене це мала втіха. Я сидів тепер по інший бік столу, нестямно боявся і потребував хоч якоїсь підпори. Його слова наче ляснули мене по обличчю.
— Я цього не робив, — тільки й мовив я.
— Гаразд, більше до цього не повертатимемося, — погодився Рюне.
Ми ще трохи поговорили про справу. Потім Рюне переповів мені новини й плітки з нашого правничого середовища. Я стримано усміхався там, де годилося, майже не слухаючи колеги. Мортен Олешер зумів достовірно описати мій одяг того святіванського вечора, хоч ми й не зустрічалися. І він телефонував мені в день нападу на Ґерд Ґарсгол. Я був ледь спроможний міркувати тверезо, але розумів одне: моя ситуація з розряду поганих перейшла в розряд катастрофічних.
Я підвівся, Рюне змовк на половині речення.
— Вибач, я щось недобре почуваюся… Гадаю, мені треба трохи полежати, — мовив я.
— Звичайно, Мікаелю, — поквапливо згодився Рюне, я ж завважив стурбованість у його карих очах. — Послухайся мене, поговори з лікарем. Гаразд? Ти маєш виснажений вигляд.
Я й був виснажений. Та зовсім не мав певності, чи лікар тут допоможе. Мені відразу поліпшає, коли скінчиться це жахіття.
Додому я прийшов посеред ночі, як тать. Минуло значно більше часу, ніж чотири тижні, відколи я востаннє заходив до власного дому. Літо минуло, з сусідських садків пахло спаленим опалим листям і вогкою землею, подовшали вечори. Я й радий був тому, не мав бажання потрапляти на очі сусідам, хотілося стати непомітним, невидимим, тінню серед тіней. Два з половиною місяці за ґратами посіяли в моїй душі боязкість, острах перед світом.
Термін попереднього ув'язнення двічі продовжували. Першого разу в суді я метав громовиці, відстоюючи свою невинуватість, однак надаремно; другого ж — просто змирився з рішенням суду без ремствувань. Перебування у камері стало моїм життям, тюремний ритм став моїм ритмом. Я відучив себе думати, перестав дивитися на годинник, відмічати дні в календарі, навчився просто існувати — з дня на день. Навіть зумів погамувати в собі невідступне, невиразне відчуття страху, яке дошкуляло на початках. Навряд чи воно зовсім зникло, лишень витіснилося глибоко в підсвідомість. Коли одного дня на початку вересня несподівано з'явився Рюне Сейм з новиною про моє завтрашнє звільнення з-під варти, я й не, зрадів. Навпаки, мене захлиснула паніка, справжній страх. За два з половиною місяці ув'язнення я почав боятися волі більше, ніж камери.
Він помітив це з виразу мого обличчя.
— Що не так, Мікаелю?
— Та ні, усе гаразд, — відповів я, та глянути колезі в вічі так і не зміг.
— Ти ж розумієш, твоє звільнення зовсім не означає закриття справи. Маю враження, що вирок оголосять дуже скоро. Скидається на те, ніби слідство завершене. На думку прокурора, уже немає загрози фальшування доказів, а тому немає і підстав надалі утримувати тебе під вартою.
— Розумію, Рюне.
Щось, певно, було в моєму голосі таке, що змусило Рюне збентежитися, зніяковіти.
— Я знаю, що ти розумієш… Ось тільки… вигляд у тебе якийсь неприсутній. Тому й теревеню забагато…
У будинку пахло затхлістю і пусткою. І ще чимсь… У повітрі вчувався ледь відчутний відворотний дух тліну, якого я не міг ідентифікувати. Я нипав з кімнати в кімнату, не вмикаючи світла, немов боявся, що хтось мене тут застукає. Меблі вгадувалися темним громаддям у густій сутіні. Слабкий відсвіт вуличних ліхтарів, що сіявся крізь вікна, дозволяв орієнтуватися у власному домі, такому знайомому й чужому водночас. Не замислюючись, що роблю, я умостився на звичному місці в еркері. Там стояли два фотелі. Я завжди сідав у той, що праворуч. Інший фотель мав цілком новий, неторканий вигляд.
На маленькому столику між фотелями виднілася напівпорожня філіжанка кави. Вона простояла там десять тижнів, поверхня кави вкрилася кожушком плісняви, сірувато-білої у примарному світлі. Я бридливо відсунув її від себе, подумавши, що завтра конче треба буде все прибрати й вимити.
Читать дальше