Крис Тведт - Коло смерті

— Так, дякую. Велике спасибі…

Коли вона зачинила двері, я згадав, як її звуть, — Іда.

А ще Єва, секретарка в приймальні. Коли я прийшов, її не було, кудись виходила в справах. Вона, не стукаючи, влетіла до кабінету з очима, повними сліз, кинулася на шию, водно повторюючи моє ім'я.

Стримано усміхаючись, я обережно вивільнився з її обіймів. Та після Євиного шквалу слів та емоцій — вона знала, що б не казали інші, просто знала та й по всьому, що я не винен — я на мить відвернувся, щоб приховати власні сльози. Я відчув, яким став вразливим, як легко розколоти мою старанно плекану захисну шкаралущу.

Згодом до мене дійшов сенс її слів:

— Що б не казали інші…

Я сидів за письмовим столом. Мій стілець, мій стіл. Мій офіс. Моя фірма. Мав би відчувати, що повернувся додому, натомість поривався утекти. Я бачив прямокутні плями на стільниці, де пилюки було значно менше, ніж на решті поверхні. Звідти забрали папери й папки з документами. Нічого дивного. Справи ж не закривалися через мою відсутність. Клієнтам потрібний юридичний захист, фірмі треба шукати виходу з ситуації. Та все ж мене прикро шпигнуло відчуття, ніби хтось вдерся у мій приватний простір. Та я відігнав образу, розуміючи всю ірраціональність цього почуття.

На одному краї стола лежав стосик нечитаних листів — приватна кореспонденція. Я швидко перебрав їх: два рахунки, кілька рекламних буклетів, одне запрошення на прийняття, яке давно вже відбулося. А ще там був конверт з витіюватим логотипом асоціації адвокатів.

Я розрізав його, відчувши, як похололо внизу живота. Увесь лист — п'ять рядків. Сухою канцелярською мовою мене інформували, що дію моєї адвокатської ліцензії тимчасово призупинено до винесення остаточного рішення у відкритій проти мене кримінальній справі. Я заціпенів. Вочевидь, треба було цього сподіватися; звісно, такий поворот був можливий, але я жодного разу навіть не подумав про це. Я припускав, що, мабуть, важко буде знову входити в робочий ритм, міркував про те, чи варто з'являтися у суді, доки я сам під підозрою; побоювався, що моя ситуація може негативно вплинути на клієнтів, але того, що мене позбавлять роботи, аж ніяк не сподівався.

Трохи отямившись, я знову перечитав листа. Датований трьома тижнями раніше. Копії надіслали в суди, одну — голові фюльку, [1] Округу. — Тут і далі прим, перекладача. ще одну — нашій адвокатській конторі для ознайомлення.

Усі в офісі про це знали. Ось уже три тижні про це знали і Петер, і Ганс Улав, і Стейнар Крукен. Вони одержали копію, а оригінал поклали на край мого столу. Разом зі стосиком несплачених рахунків поклали й листа, який одним махом позбавив мене фаху. Який перевернув моє буття догори дриґом. Знали й не обмовилися жодним словом, не переслали листа мені, навіть не натякнули… Мене вкинуло в піт, ніби від раптової гарячки, затрусилися руки.

Я сидів, втупившись перед собою поглядом, аж доки заспокоївся. Потім підвівся з-за столу й подався додому, нікому нічого не сказавши.

Я втратив ліцензію, та ще залишався співвласником фірми. До того ж, був у ній адвокатом найвищого профілю. Вони не могли просто проігнорувати мене. Минув майже тиждень, я чекав, а коли з контори нарешті зателефонували, на іншому кінці дроту озвався не Петер чи хтось з партнерів, а один із секретарів, цікавився, чи не зміг би я прийти на збори наступного ранку. Мені хотілося пожбурити слухавкою і рявкнути, мовляв, хай самі запрошують, якщо хочуть мене на розмову, але схаменувся, погодився прийти.

Прокинувсь я рано. Прийняв душ, старанно поголився, попрасував білу сорочку, вийняв з шафи костюм і краватку. Зміряв себе поглядом у дзеркалі. Костюм теліпався на мені, як на вішаку. Після гоління на підборідді проступила краплинка крові. Тюряжник перевдягнений адвокатом, подумалось мені. Я спробував усміхнутися своєму відображенню, але спромігся лише на сумну скривлену гримасу.

— Чи не міг би ти трохи почекати, Мікаелю, — попросила Єва. — Вони вже закінчують…

Я усміхнувся до неї, заперечно похитавши головою.

— Навряд, Єво…

Це моя фірма, і я не збирався, наче якийсь клієнт, чекати в приймальні, доки адвокати забажають собі мене прийняти. Ліпше спробувати взяти ініціативу в свої руки. Прихопивши з кухні філіжанку кави, я розташувався у кімнаті для нарад.

Десь хвилин за п'ять двері прочинилися, досередини зазирнув трохи розгублений Ганс Улав.

— То ти тут? — мовив він і відразу зник, не чекаючи відповіді.