Крис Тведт - Коло смерті

— Дякую, — хмикнув я. — А ти, навпаки, квітнеш і сяєш!

Сюнне винагородила мене скупою усмішкою, але так воно й було. Сюнне начеб подорослішала. У правильних, витончених рисах її обличчя нарешті почав проступати характер. Вона трішки прибрала в тілі, і це їй личило. Сюнне завжди була схожою на цибате дівчисько, тепер трохи споважніла. Вона була вдягнена в вузькі леґґінси, футболку, на ногах — кросівки.

— Ти на пробіжку вийшла?

— Хотіла порозмовляти з тобою і побігати, за одним разом убити двох зайців.

— Порозмовляти про що? Ти не розмовляла зі мною вісім місяців…

— Шість… Можна сісти?

— Звісно… Вибач, сам не здогадався. Чимось тебе пригостити?

Сюнне попросила води. Коли я повернувся з кухні зі склянкою у руках, вона сиділа на одному з фотелів в еркері. Я сів в інший. Сюнне захланно пила воду й косувала поглядом на мене.

— Правда те, що я чула?

— Залежить від того, що ти чула.

— Тебе позбавили ліцензії, а фірма викинула за поріг…

— Правда, — кивнув я.

— Ото свині! — її обурення видалося щирим. — Яка вже тут лояльність!

— Жодної… Це, видно, їхня манера — позбуватися колег, досить комусь оступитися.

— А Петер?.. Як Петер міг до цього допустити?

Я лиш відмахнувся рукою, не хотів про нього згадувати.

— Не знаю, Сюнне… Але допустив.

— Я не повірила своїм вухам, — Сюнне на мить завагалася. — Що тепер робитимеш, Мікаелю?

Я стенув плечима.

— Уявлення не маю.

— Ти міркував, як знайти вихід з цього становища?

— Не великий у мене вибір, хіба ні? У суді лежить карна справа, вирок чигає з-за кута. Я маю всі шанси загриміти за ґрати на багато років. І я…

Вона зміряла мене стриманим поглядом.

— Тобі ж потрібні гроші, так? Не думаю, що ти відкладав на «чорний день». На тебе не схоже.

— Та вже десь знайду якийсь приробіток…

— Овва?

Між нами запала мовчанка. За якусь мить Сюнне зітхнула і, не дивлячись на мене, мовила:

— Приходь, попрацюєш на мене…

Я онімів. Надовго.

— Мені не потрібна чиясь ласка.

Нове протяжне зітхання.

— Не будь впертим дурнем!

— Я дам собі раду!

— Як?! Підеш водієм таксі? Чи в Мак-Дональдс? — не дочекавшись відповіді, Сюнне повела далі: — Ти маєш право працювати консультантом, навіть без ліцензії. Ти тямущий юрист. Можеш взяти до мене декого зі своїх давніх клієнтів. Як гадаєш?

— Можливо, — вже завагався я.

— Звісно, можливо, Мікаелю! Не обіцяю золоті гори… — Сюнне криво усміхнулася. — Ти мені теж платив не бозна скільки… до речі.

— Щось я й не знаю…

— Не будь дурним! Чекаю на тебе завтра в офісі, перед дев'ятою.

Коли Сюнне вже прямувала до дверей, я знічено кашлянув і мовив:

— Ще одна річ, Сюнне… Отой напад, у якому мене звинувачують… Я хотів лиш сказати…

— Можеш нічого не казати, — урвала вона мене. — Я знаю тебе не один рік. Знаю, ти цього не робив…

І вона сягнистим кроком гайнула геть, зникла в вечірніх сутінках. Я ж остовпіло стояв на східцях, у носі лоскотав запах мого спітнілого тіла і її парфумів. На очі набігли сльози. Не так багато залишилося людей, які б мені вірили.

То був найкрихітніший кабінет на світі, такий маленький, що Сюнне аж незручно почувалася.

— Воно, власне, й не кабінет. Ми використовували кімнатку, як склад, але це єдине приміщення, яке я можу запропонувати.

Я роззирнувся. Облаштовували кімнатку поспіхом. Маленький письмовий пульт, хитке офісне крісло з діркою в оббивці, одна порожня полиця на етажерці. Перед пультом бовванів самотній дерев'яний стільчик. Не інакше, як для клієнтів, хоча викликало сумнів, чи зуміє той клієнт протиснутися між письмовим столиком і стіною. Маленьке віконце під самою стелею ледве пропускало денне світло.

— Усе гаразд, — заспокоїв я Сюнне. — Жодних проблем…

— Зате маєш телефон, — потішила Сюнне.

— Так, чудово. Дуже гарний телефон, — ми якийсь час мовчки споглядали телефон, а тоді разом розсміялися.

Пані Сьоренсен, така собі мамуся-секретарка, єдиний найманий працівник у фірмі, розгублено зиркнула на нас, але й собі усміхнулася.

— Бажаєте кави, пане Бренне? — запитала вона.

— Мікаель, називайте мене Мікаелем, — попросив я. — Так, дякую, радо вип'ю кави! Якщо філіжанка поміститься в моєму офісі.

І ми знову зареготали, пані Сьоренсен разом з нами.

Телефонувати колишнім клієнтам було справою не надто приємною. Я більше не мав доступу до тек зі справами, не мав номерів телефонів, тож чимало часу пішло на те, щоб їх роздобути. Я зосередився на клієнтах, з якими в мене встановилися особистісні, приятельські контакти. Здебільшого то були мої постійні клієнти. Однак скоро виявилося, що Ганс Улав мене випередив і навіть не збирався цього приховувати.