Крис Тведт - Коло смерті

— Послухайте-но, Ароне, — почав я. — Даючи згоду ознайомитися з вашою справою, я про неї ще майже нічого не знав. Ледь пригадую з газетних повідомлень, ото й усе. На цей момент мало що, на жаль, змінилося. А не встиг прочитати документи перед… тим, як дещо сталося. Тому й попросив вас сьогодні приїхати.

— Я знаю — вас арештували, — кивнув Арон.

— Так.

— Мама каже, що ви вже більше не адвокат. Більше не можете мені допомагати. Хтось до неї телефонував і таке сказав. Це правда?

— І так, і ні.

Арон розгублено глипнув на мене.

— Як це?

— Я можу взяти вашу справу у провадження, з'ясувати, чим тут можна зарадити, і, якщо знайдуться підстави, зробити все можливе для перегляду справи в суді. Ось тільки діятиму не від свого імені, — і я пояснив чоловікові суть нашої з Сюнне домовленості.

Арон трохи подумав.

— Отже, ви зробите всю роботу, а вона… адвокат Берґстрьом поставить підпис?

— Саме так. Проте рішення за вами. Я зрозумію і не ображуся, якщо ви, з огляду на обставини, захочете звернутися до іншого адвоката.

Арон знову впав у задуму. Я вже й звикати почав до тих пауз, збагнув, що повільний темп, прості фрази — це спосіб Аронового існування, який не конче має свідчити про його недоумкуватість.

— Мені казали, що ви класний адвокат. Може, навіть найкращий з усіх. Чи ж не стали гіршим після арешту?

— Та ні, не став.

— Мені таке підходить. А ви не передумали?

— Ні.

Ми трохи побалакали про його справу. Він розповідав якось відсторонено, ніби це його не стосувалося, а трапилося з якоюсь іншою людиною.

— Так, — відповів він на моє запитання, — мене засудили за два вбивства.

— Двох молодих жінок?

— Так, двох дівчат, обидві з нашого острова.

— Вестьой? Звідки й ви родом?

— Ага.

— І ці дівчата… Ви їх знали?

— Звичайно! Ми ж росли разом.

— Гаразд, я ознайомлюся зі справою, а тоді поговоримо знову. Мабуть, я сам приїду на Вестьой, щоб поспілкуватися з мешканцями. І з вашою матір'ю хотів би зустрітися.

Арон наморщив чоло.

— Ой, не знаю. Мама не зрадіє. Вона взагалі не хотіла ворушити старе. Каже, що все, урешті-решт, забудеться, а Бог простить тим, хто покається.

— Гаразд, а ви самі добре подумали, чи, справді, хочете перегляду справи?

— Я відсидів вісімнадцять років у в'язниці за два вбивства, яких не скоював. А після звільнення нам довелося переїхати, ми не могли більше мешкати вдома на Вестьой. Тепер живемо на родинному хуторі моєї мами, на маленькому острівці — півгодини човном від Вестьой. На весь острівець — лише ми двоє, — в Арона зблисли очі. — Я хочу повернути собі чесне ім'я. І повернутися додому, на Вестьой.

— Вам варто знати одне, Ароне, я не можу гарантувати, що доведу вашу невинуватість. Це важко, дуже важко зробити через стільки років, надто, коли йдеться про вбивство. Тому нічого не обіцяю. Спробую, але нічого не обіцяю…

Арон кивнув, уже заспокоївшись, збуджений погляд знову став сумирним.

— Усі так кажуть. Але ви досвідчений. Я сподіваюся, ви таки зумієте мені допомогти.

Перш ніж попрощатися з Ароном, я познайомив його з Сюнне.

— Це — адвокат Берґстрьом, саме вона офіційно представлятиме ваші інтереси.

Подаючи Сюнне руку, Арон потупив очі й зашарівся.

— Мені час іти, — пробурмотів він. — Мама чекає…

— Дивний тип, — мовила Сюнне, коли відвідувач зник за дверима.

— Пусте… Я одержав справу.

— Гадаєш, реально йому допомогти?

— Уявлення не маю.

Потім я надіслав факс до своєї старої фірми з невеличким списком клієнтів, які погодилися перейти зі мною до Сюнне, а ще попросив приготувати відповідні матеріали справ, за якими я мав прийти наступного дня.

— Ми можемо послати за ними кур'єра, — запропонувала Сюнне, але я похитав головою.

— Нема потреби. Я сам заберу.

— А ти певний, що тобі хочеться туди потикатися, Мікаелю?

— Чому б і не поткнутися?

Сюнне тільки знизала плечима, мовляв, як знаєш, але в її очах я помітив сумнів у доцільності мого наміру.

Наступного дня я таки пошкодував, що туди попхався. Вони вже замінили табличку на дверях. Мого прізвища на ній більше не було. Тепер контора називалася «Адвокатська фірма Ула & Со». Я находився сюди роками, нічого, окрім таблички, тут не змінилося, та, переступивши того дня поріг, відчув себе чужим. То вже не була моя рідна контора, адвокатові Бренне тут нічого було робити, і я знав, йому тут зовсім не раді. І хоч Єва, як завжди, усміхнулася, обійняла, запитала, як справи, мені все ж гостро захотілося якнайшвидше чкурнути звідси геть.