Крис Тведт - Коло смерті

Поліції вона розповіла, що познайомилася з Ґуставом Німаном, граючи в бінґо — розпачлива спроба незаміжньої жінки впіймати останній шанс. Обоє були самотніми, боязкими й нерішучими, мабуть, ніколи б не відважились навіть заговорити між собою, якби не Ґерд Ґарсгол. Закінчивши гру, жінка, витягала з торбинки шаль, потягнула заразом і гаманця. Ґустав Німан це бачив, не довго думаючи, підібрав гаманець з долівки й кинувся їй навздогін.

— Ви… ви загубили ось… — пробелькотів він, і з цього почалося його нове життя.

Він провів її додому, і, на великий подив обох, розмовлялося їм легко й невимушено. Наступного сеансу гри в бінґо Ґустав розшукав Ґерд серед гравців, а в перерві набрався сміливості підійти й заговорити. За місяць вона його поцілувала. Ще через місяць він попросив її руки. Коли ж вона дала згоду, він розплакався і все розповів їй про свої оборудки з Греком: як він давав лад грошовим потокам Грека з усіх кінців світу, отриманим злочинним шляхом, як організовував купівлю законного бізнесу для відмивання нечесно зароблених коштів — геть усе розповів, зізнався в усіх своїх гріхах, ридаючи й сьорбаючи носом. Ґерд Ґарсгол слухала його заворожено. Жінка була приголомшена, але вона кохала Ґустава Німана і знайшла вихід з ситуації. Ґерд вже не вперше просила Ґустава піти разом з нею на молитву до маленької церковної громади, до якої належала сама. Ґустав завжди відмовлявся, та цього разу вона виявила більше наполегливості, і він, зрозпачений та схвильований, піддався на її вмовляння.

Там Ґустав віднайшов Бога. Через пастора Ґейрмюнна Берґайма Бог подав йому виразний знак, що він має зробити, аби очиститися від гріхів. Тому Ґустав і подзвонив у двері начальника поліції…

— Чорти б його вхопили! — вигукнув Грек, коли я виклав йому коротку версію прочитаного. — Ґустав богомільний? Ото дідько!

— Ти цього не знав?

Грек похитав головою з начеб щирим здивуванням на обличчі.

— Але ти знав про Ґерд Ґарсгол?

— Та де там! Ніколи про неї не чув!

— Однак, як тут пишуть, хтось таки провідав її удома й добряче віддухопелив. Зламана рука, вивихнуте плече, сильний струс мозку й нова зовнішність.

Я простягнув Грекові світлину абсолютно непізнаваної Ґерд Ґарсгол. Заплилі очі, потріскані уста, обличчя у порізах, саднах і синцях. Той байдуже глянув, здвигнув плечима.

— Не маю ані найменшого уявлення, хто б таке міг зробити.

— Гадаєш, то була випадковість?

— Цілком ймовірно…

— Ніхто в цілому світі в таке не повірить.

Грек зиркнув на мене.

— І ти не повіриш, Бренне? Ти ж мій адвокат!

Я пропустив його слова повз вуха. Навіть адвокати мають право на сумніви, і, як сказав прокурор, два плюс два — завжди чотири.

Коли Німан знову зайняв місце свідка, мав він вигляд людини, яка втратила будь-яку надію на спасіння, і на небі, і на землі. На запитання прокурора, він підтвердив свої близькі стосунки з Ґерд Ґарсгол.

— І ви знали, що її побили?

Німан кивнув.

— Мені зателефонували з лікарні.

— Ви провідували її?

— Так.

— Як вона почувається?

— Зле.

— Дуже їй дісталося?

— Еге ж.

Прокурор кахикнув, обернувся до присяжних, обвів їх довгим поглядом, ніби переконатися, чи уважно вони слухають.

— Вона розповіла, чому на неї напали?

— Не розумію…

— Ну, нічого ж не вкрали, отже, то не був звичайний грабунок. Мені цікаво, чи нападник чогось не сказав Ґерд Ґарсгол, що могло б пролити світло на причину нападу.

— Ні… але…

— Що — але?

— Вона знала… ми обоє знали… То було попередження.

— Попередження? Про що?

— Мовчати…

— Маєте на увазі, попередження не свідчити в цій справі?

— Так. Я не хотів… я боявся, щоб чогось гіршого не сталося з Ґерд.

Я мав щось зробити, не міг залишити висловлювання Німана без спростування. Та недобрі передчуття гризли мене, коли я підвівся і попросив слова.

— Ви кажете, що знали… обоє знали, чим був той напад… попередженням.

— Так.

— Хтось погрожував вам, вербально чи фізично?

— Ні.

— Письмово? Ви одержували письмові погрози або ж засторога не свідчити?

— Ні, — похитав головою Німан.

— Може, Ґерд одержувала?

Німан знову заперечно похитав головою.

— Ні, наскільки я знаю… Ні, їй теж не погрожували.

— Навіть тоді, як побили? Нападник хоч щось сказав?

— Ні. Вона б розповіла…

— Отож, кажучи, ніби знали, що то було попередженням, ви не зовсім коректно висловлюєтесь. Так?

— Я не дуже розумію, що ви маєте на увазі…