Крис Тведт - Коло смерті

— Що ви знаєте про власників клубу?

— Нічого.

— Торік другого грудня на допиті в поліції ви назвали Ганса Міккельсена фактичним власником клубу.

Мовчання.

— Пригадуєте свої слова?

— Ні.

— Гадаєте, у поліції це вигадали?

— Не знаю.

— Не знаєте? Сподіваюсь, ви пам'ятаєте про сам допит? То як, пам'ятаєте?

— Так.

— А як пояснити цей підпис? — Ґарман підійшов до свідка й поклав протокол допиту перед ним на стіл. — Ваш підпис?

— Так.

— То навіщо ви підписалися під протоколом, якщо не казали того, про що там написано?

— Не знаю.

Ґарман важко, по-театральному, зітхнув і, продовжуючи тираду, повернувся до присяжних:

— Усе це трохи дивно виглядає. Може, існує якась особлива причина вашої відмови від попередніх свідчень?

— Ні.

— Ви чогось боїтеся? Хтось вам погрожував?

— Ні.

— Пробачте, що ви сказали? Говоріть голосніше, пане Німан. Вас ледве чутно!

— Ні.

— Ніхто вам не погрожував?

Мовчання.

Ульв Ґарман стояв перед свідком, та дивився він не на Ґустава Німана, ніхто в залі на нього не дивився. Усі погляди були прикуті до Ганса Міккельсена.

Грек, зазвичай холодний і незворушний, завважив ці погляди і відразу збагнув, що вони означають. На моє превелике здивування, його око мимовільно сіпнулося, шия над комірцем сорочки ледь почервоніла.

— Що… — стрепенувся він. — Я нічого не маю спільного…

— Прошу перерви, ваша честь, — втрутився я.

— Не заперечую, та навряд чи вона допоможе…

Я чекав, що й після перерви прокурор вестиме допит у тій же манері, але Ульв Ґарман зумів цього разу захопити мене зненацька.

— Забудьмо на мить про поліційні допити, — почав він, і Ґустав Німан глянув на нього з такою надією, як дивиться пес на господаря, сподіваючись, що його вже достатньо бито. — Мене цікавить щось зовсім інше.

— Що?

— Ви неодружений, чи не так?

— Саме так, — це вже була хоч якась твердь під ногами, голос Німана зміцнів, окріпнув.

— Отож, мешкаєте сам?

— Так.

— Але маєте наречену?

Німанові наче хто ляпаса дав по щоці, я бачив, як він здригнувся.

— Дайте, будьте ласкаві, відповідь, пане Німан. Це ж неважке запитання?

У відповідь — мовчання.

— Гаразд, дозвольте вам трохи допомогти. Чи правда, що ви маєте близькі стосунки з Ґерд Ґарсгол?

— Як?…

Я ледь не зірвався з місця.

— Даруйте, пане прокуроре, до чого тут це? Не бачу жодного взаємозв'язку. До того ж, у моїх паперах не значиться особа на ім'я Ґерд Ґарсгол. Ви постійно вносите якісь нові й невідомі мені елементи…

Суддя не підтримав мого протесту, лише запитально глянув на прокурора. Ульв Ґарман цілковито ігнорував мене, звертаючись винятково до судді:

— Я розумію, що це не має прямої дотичності до нашої справи, але той факт, що свідок намагався втекти з країни й відверто не бажає казати правду, змусив нас копнути трохи глибше. З'ясувалося, що свідок перебував у близьких стосунках з такою собі Ґерд Ґарсгол.

— І як цей факт стосується справи? — я ніяк не міг допустити такої ігнорації, дозволити, щоб бесіда велася лише між двома гравцями, суддею та прокурором.

— Гаразд, адвокате Бренне, я поясню. За два дні до свідчення Ґустава Німана в суді, на Ґерд Ґарсгол напали й жорстоко побили у власному помешканні. Прокуратура має усі підстави підозрювати, що напад не був випадковим. Ми вбачаємо очевидний взаємозв'язок між нападом і несподіваним бажанням свідка покинути країну.

— Доволі спекулятивний висновок, — мовив я, намагаючись втримати в руках хоч якусь ініціативу, попри відчуття раптової слабкості всередині. — Може, будемо дотримуватися фактів, пане прокуроре?

Ґарман пересмикнув плечем.

— Звісно, пане адвокате, — погодився він і додав: — Та навіть поліції дозволено висувати версії. Крім того, два плюс два завжди дає в результаті чотири…

— Оголошую перерву, щоб адвокат Бренне зміг ознайомитися з вашими новими слідчими матеріалами стосовно нападу, — вирішив суддя. — Хоча прокурор мав подбати про це заздалегідь. І начувайтеся, пане прокуроре, якщо в моєму суді ще раз трапиться подібне…

— Так, ваша честь, — покірно схилив голову Ґарман.

— Цить! — шикнув я на Грека, який вже бозна вкотре намагався про щось мене запитати. — Дай дочитати!

Я, мов у лихоманці, перебігав очима документи. Поволі в моїй голові почала вимальовуватися картина того, що трапилося. Я збагнув, чому Німан так нагально вирішив порвати зі своєю злочинною кар'єрою і про все розповісти поліції. Його пошуки Бога увінчалися успіхом. А ще він знайшов Ґерд Ґарсгол. То була, судячи зі світлин, сіра мишка, жінка з дуже невиразною зовнішністю, трохи пухкенька, не надто інтелігентна з виду, та все ж було в її обличчі щось щире і привабливе.