Крис Тведт - Коло смерті

— Ти зробив блискучу кар'єру за останні роки, Бренне, — мовив Ульв. — Такий стрімкий ріст направду вражає. У пресі тебе називають одним з п'яти найкваліфікованіших адвокатів Норвегії.

Я здвигнув плечима.

— Не вір усьому, що пишуть у пресі.

— Та я й з власного досвіду знаю, який ти добрий фахівець. Однак у цій справі твоя фаховість не допоможе. І не має значення, профі ти чи ні, і вже зовсім байдуже, заснеш ти з нудьги, а чи вставиш в очі сірники. Однаково твій клієнт загримить за ґрати.

— Можливо…

— Не можливо! Я гарантую, так воно й буде! Ми залучили до розслідування цієї справи величезні ресурси. Грекові… тобто Гансові Міккельсену надто довго дозволялося плювати на суспільство. Сам знаєш, що це правда.

Я знову стенув плечима.

— Я не знаю, що правда, а що — ні, Ґармане, і мене це мало обходить. Суть не в цьому…

— У чому ж тоді?

— Істина живе не в судовій залі. Якщо вже бути зовсім чесним, то мало де так безсоромно брешуть, як тут. Легалізована брехня. Свідки брешуть. І ми брешемо, еге ж, і прокурори, і адвокати. Висмикуємо з дійсності випадкові клаптики та й зшиваємо докупи в гладку оповідку. Але оповідка — це не правда. Судові справи лише випадково дотичні до дійсності, юристи мають більше спільного з письменниками, аніж з представниками інших професій. Це — гра. Гра, яку ми іноді виграємо, іноді програємо…

Я сподівався протесту з його боку, бо Ульв Ґарман людина запальна, часто, виступаючи зі звинуваченнями в суді, закипав старозавітним гнівом, та він лише глянув на мене якимсь дивним поглядом своїх темних очей.

— То ось так ти це бачиш, Бренне? Цікавий кут зору. Грека все одно засудять… — сказав він і пішов зустрічати свого свідка.

Я знав, він має рацію. Останніми роками моя кар'єра шалено росла. Я виграв чимало справ, деякі навіть зовсім безнадійні, але цю, знаю, виграти неможливо. Правосуддя, якщо таке існує, вже простягнуло руку по Ганса Міккельсена. «Та судовий процес — річ дуже непередбачувана, — подумав я. — Іноді трапляється щось геть неочікуване. Чого ніхто не вмів завбачити. Щось, що може змінити все.»

Ці свої думки я теж згадаю, але значно пізніше. Я повернувся до судової зали. До гнітючої задухи, до прискіпливих запитань Ульва Ґармана, до нестерпно занудливого, як я й передбачав, свідка-ревізора.

— Мені вже досить цих спізнень, — не приховував роздратування суддя Стенерсен наступного ранку.

Стенерсен мав м'який і терплячий характер, тож я собі подумав, чи не гаряч спричинилася до того, що всі, немов показилися. Тривала спека так всоталася у товстезні мури будівлі суду, що різниця між відносно прохолодним ранішнім повітрям і задухою приміщення була разючою.

Ульв Ґарман глянув на суддю.

— Даруйте, Ваша честь, я його викликав до суду. Не привозити ж мені кожного свідка особисто…

— Гм, — хмикнув суддя. — Може, зателефонуйте йому… як звати свідка, пане прокуроре?

— Німан. Ґустав Німан, бухгалтер підсудного.

— Ага. Спробуйте його розшукати. Суд не має наміру сидіти тут, склавши руки! — Стенерсен підвівся і так рвучко вийшов з зали, що двоє інших суддів аж за кілька секунд отямилися і кинулися йому навздогін.

Я перекинув мантію через стілець і рушив до кімнати помічників суддів. Там зазвичай можна було випити кави.

— Привіт, Мікаелю, — привітався Тофте. — Як справи?

Я стенув плечима.

— З біса тягнеться…

Ми випили кави в комфортній мовчанці. Крізь двері до сусідньої кімнати долітав голос прокурора, і, хоч я не міг розрізнити слів, голос не видався мені надто лагідним. Я тицьнув великим пальцем у напрямку зачинених дверей.

— Що з Ґарманом?

— Не може розшукати свого свідка.

— Знову транспортний корок?

— Хтозна. Якщо тільки твій клієнт чогось не утнув…

Я заперечно похитав головою.

— Він не аж такий дурний.

— Гадаєш? — з сумнівом у голосі запитав Тофте, який ледь не все своє життя пропрацював у поліції, перш ніж стати судовим службовцем. — Хіба для злочинців існують обмеження їхньої глупоти?

Ґустав Німан зник. Він не відповідав на телефонні дзвінки, не відчиняв дверей, а коли прокурор Ґарман наказав поліцейському патрулеві виламати двері, будинок виявився порожнім.

— Скидається на те, що він зібрав речі й поїхав з дому, — повідомив Ґарман, коли знову розпочалося судове засідання. — Важко сказати напевне…

— Що ви маєте на увазі, пане прокуроре? — запитав суддя.

— Одежні шафи відчинені, всюди валяється одяг, ніби чоловік поспіхом пакував валізи, але хтозна, як було насправді. Не виключені й інші варіанти…