Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

А тоді натрапив на щось жаске.

Кількома метрами нижче два його помічники оточили тіло, прив’язане зашморгом до ланцюга. Їхні лампи висвічували подробиці похмурої сцени: труп був у тій самій позі, що й Софі та Елен. Затягнуте мотузкою горло, прив’язані за спиною і з’єднані зі щиколотками кисті, але цього разу, аби закрутити петлі, вбивця використав мотузку. Очевидно, він відійшов від звичної схеми, тому що жертвою був чоловік, а його плавки не впоралися б із навантаженням тіла.

Оговтавшись, Корсо приєднався до них. Мотузками жертву прив’язали також за талію до купи каміння, що якось дивно висіло, ніби в невагомості. Ці камінці й слугували тягарцями, які утримували труп на глибині.

Корсо заметляв ногами: прагнув упевнитися на власні очі. Доплив до обличчя чоловіка й побачив, що зашморг був затягнутий. Лице хлопця — близько тридцяти років, звичайно, був красунчиком, доки не потрапив у халепу, — розтинав від вуха до вуха чорний крик, який пом’якшувався колиханням щелеп у морській течії, тож здавалося, наче він дихав під водою.

Лякало й водночас приголомшувало, що на Ґойю можна натрапити ось так: під поверхнею океану, на глибині майже сорока метрів. Корсо намагався струсити із себе оману. Він прагнув, навпаки, ретельно оглянути картину, а тим часом його колеги робили знімки, ніби поралися на звичайному місці злочину.

Зараз у крижаній безодні він бачив лише плоть убитого чоловіка — вже покусану, подерту, погризену невидимими рибками, кошлату, мов газетний папір. Корсо спало на думку, що тіло вже розкладається, і на відстані кубічних метрів навколо нього, поміж бульбашок, які виходили з їхніх клапанів, кружляли дрібні порошинки шкіри, маленькі залишки плоті.

Зненацька його охопило відчуття, начебто він ніколи не підніметься на поверхню, ніколи не доведе цю справу до кінця, а головне — ніколи не дізнається правди. Чому Собєскі вирішив цього разу занурити вбитого на глибину сорока метрів? Не хотів, щоб хтось його знайшов? Вибрав жертву навмання чи, навпаки, подолав довгий шлях, аби принести в офіру саме цього хлопця?

— Не чекатимеш на встановлення особи?

— Ні, — відповів Корсо. — Це триватиме щонайменше кілька днів, а я повинен заарештувати Собєскі в Парижі.

— Еге, друже, доказів катма.

— Тут їх немає. Але в Парижі побільшало. Присутність злочинця в місті, де було скоєне ще одне вбивство, є вирішальною. Суддя висуне звинувачення.

Вони щойно висадилися в порту Флітвуд, звідки не більше п’ятнадцяти кілометрів до Блекпула. Тіло піднімали з води понад дві години. На місце події відправили не менше трьох катерів і двадцяти нирців. Аби виплисти на поверхню, Корсо і його колегам знадобилося близько чверті години.

Останки перевезли до Блекпульської лікарні гвинтокрилом; очікували судово-медичного експерта з Манчестера. Хоч як дивно, але пресу попередили, щойно був знайдений труп. Тож, коли вони прибули до порту, журналістів виявилось так багато, що довелося тримати їх на відстані. Розпочався звичний бардак, і Корсо не без задоволення лишав його позаду себе. Треба залагоджувати свої справи в Парижі — у (відносному) спокої.

Натомість Вотерсон, здавалося, був уже наперед виснажений. Убивство в Блекпулі хоча й відривало від безкінечних дилерів та чубанини, але сама подія не пророкувала нічого доброго, зокрема для образу міста, і без того добряче зіпсутого. Водночас розслідування мало швидко завершитися, бо вже можна було припустити, хто винен.

Залишалося віднайти приміщення, де сталося вбивство, зняти відбитки, виявити сліди органічних сполук. А також знайти човен, на якому плив злочинець. Щоразу Корсо замислювався над убивством, він дивувався з того, як воно виконане: навіщо завдавати собі стільки клопоту?

У Вотерсона був суттєвий козир для роботи: записи відеоспостереження. Британці обожнюють камери, і в Блекпулі на кожному розі встановили прекрасно налаштовані апарати (на відміну від вічно поламаних у Франції).

Полісмен заплескав у долоні.

— Їдьмо, відвезу тебе до лазарету.

— Що? Ні, все гаразд…

Вотерсон навіть не відізвався. Вони їхали тим самим шляхом, яким відвозили тіло, й дісталися Блекпульської лікарні, де Корсо запропонували поставити нову шину на передпліччя.

— Чи можна якось швидше владнати паперові справи? — запитав він свого альтер еґо.

— Зроблю все, що від мене залежить, але радив би тобі вилітати з Манчестера. Власне, цього вечора є один рейс.