Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

— Тож ти вважаєш, що чолов’яга хотів просто придбати в Блекпулі дупу на ніч, але згодом його охопили моторошні бажання й він убив свою повію. Але невідомо: то був хлопець чи жінка.

— Саме так.

— Однак йому виявилося цього замало. І посеред ночі він відшукав човна (я відправив своїх людей перевірити, чи це так) і приплив аж сюди, аби втопити жертву під буєм.

— Мабуть, так усе й було…

— Маячня? Абсурд? Перебільшення? Здається, саме так.

— Але у вас є свідчення.

— Геть туманне: ти читав його разом зі мною.

Рибалка бачив у невідомому човні якийсь силует, що викинув блідий і «скоцюрблений» предмет у пащу моря. А коли свідок наважився підійти, аби краще роздивитися, що відбувається, човен уже зник, а біля буйка не залишилося жодного підозрілого сліду — як зараз.

— Сам собі дивуюся, — вів далі інспектор, — що примусив своїх хлопців плигати у зимну — під 10 градусів — воду й відморожувати яйця.

— Я впевнений: ми щось відшукаємо. Мені треба пірнути разом з ними!

— І чому це я маю дозволити тобі спускатися?

— Так пірнаємо чи ні?

Один із нирців стояв майже напоготові: натягнув на голову чорний неопреновий каптур і кріпив балони. Він зрідка зиркав у бік перемовників — йому явно вже терпець урвався.

Настав час примусити полісмена дати згоду, хоча б заради цього довелось неабияк збрехати.

— Я доросла людина, досвідчений поліціянт і вже багато разів пірнав у воду на велику глибину.

— Авжеж.

Ще одна байка. Насправді ж кілька пірнань у теплих водах Карибського моря за прекрасних часів його роману з Емілією не виліпили з нього профі.

Вотерсон, здавалося, розмірковував, затягуючись невидимою сигаретою. Дощ підкреслював яскравість картинки: руді кучері здорованя, рухи, як у фокусника, згини жовтого флуоресцентного дощовика. Мабуть, уже світало, бо кожна дрібничка тепер висвічувала, як вологий перламутр, що переливається всіма барвами на сонці.

— А твоя рука?

— Я вже казав — не переймайтеся.

Той викинув недопалок через бортик і метельнув головою в бік водолазів у комбінезонах, що ніби чекали на Корсо.

— Ти сам зацікавлений у тому, щоб повернутися цілим і неушкодженим. Хочу бачити твій писок, щойно ти піднімешся назад, діставши облизня.

Спочатку холод. Миттєво, з усіх боків, обволікає оболонка, що просякає до самих кісток. Суглоби перестають слухатися — настає параліч, що супроводжується затерплістю. Жодних відчуттів. Смерть — десь за рогом, скажімо, це передпокій до переходу в небуття: монітор показує, що тіло більше не реагує на будь-які подразники.

А тоді помалу щось з’являється, формується, чіткішає: тепло. Огортає незвична м’якість, що замикається довкола тіла й створює шовковистий панцир. Ніколи перед тим Корсо не відчував такої задушевної втіхи, ніби його оточило тепло власної крові. Саме так і відбувалося насправді: синтетичний комбінезон пропустив цівочку води між неопреном і шкірою, плівка зігрілася від тіла, де циркулює кров, і відтак оповила його повністю й остаточно.

Такі думки на мить майнули в його голові, коли він борсався у воді, а його тіло своїм теплом розігрівало крижаний морський струмок. Але він уже мусив перемикати увагу на серйозніші речі: обидва його колеги вже встигли подати недвозначний знак, напружили тіло й пірнули в безодню.

Крізь маску Корсо спостерігав за світлом, що падало з неба й відбивалося на поверхні води, за зиґзаґами хвиль, які підносилися й падали, розбивалися й пінилися об скло його окулярів. Згадав, як Бомпар полюбляла окреслювати їхнє ремесло: «Злодії — згори, мерці — знизу, а ми — посередині…» Ну ж бо. Він налаштувався — приємною несподіванкою, до речі, було те, що термічний шок, здається, знеболив поламане передпліччя, — занурився головою вниз і теж поринув у прірву.

Холод заступила темрява. Така густа, така щільна, ніби розлита в морі нафта або давно залежана твань, з якої час висмоктав геть усе: світло, колір, життя. Лишив тільки брудне місиво, малопрозору рідину — наче після кінця світу, — у ній він міг пливти, але очима спостерігав за повним знищенням усього. Ніякого руху. Ані навіть риб’ячого хвостика, усе ніби завмерло. Вічна смерть, безмежна й безформна.

Урешті-решт він угледів пучки проміння — його товариші перебували приблизно за п’ять метрів нижче від нього. Корсо теж мав лампу, що кріпилася до каски, але забув її увімкнути, коли був на поверхні, а тепер… потребував багато зусиль, аби просунутися вглиб болотнини, адже в нього було, скажімо, лише півтори руки. Він уважніше придивився до вогників, які почали віддалятися, визначив на око відстань. А тоді щосили відштовхнувся ногами, аби наздогнати колег, аж барабанні перетинки заляскали, як мембрани динаміків.