Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

— Ви знайшли тіло?

— Майже. Якийсь рибалка на світанку був свідком цікавої сцени: біля буйка хтось шпурнув з рятувальної шлюпки у воду предмет, що дуже нагадував голе тіло…

— Де цей буйок?

— На відстані двох кілометрів від берега.

— Треба поїхати туди й перевірити.

— Дякую за пораду.

Попри облаву на ґеїв Собєскі знову когось убив. Але навіщо він згаяв час і вирішив викинути труп у море?

— Мені шкода, але ти мусиш мене зачекати тут. Як знайдемо щось, то знову тебе опитаємо…

— Візьміть мене з собою, — звелів Корсо.

— Не можна.

— Це моє розслідування. Я знайомий зі зловмисником. Міг би вам допомогти.

Вотерстон махнув підборіддям у бік стефанової шини.

— У такому стані?

Корсо одним рухом здер із себе пов’язку.

— Не переймайся.

За дві години вони вже мчали чорними хвилями Ірландського моря на борту надувної рятувальної шлюпки «Зодіак», яка повністю зливалася з темним тлом водної стихії та неба. Корсо не дуже розумівся на кораблях, але цей човен, здавалося, мав двигун у понад 300 к. с. На сколиханій поверхні навіть не відчувалися брижі — вони ніби пролітали над морською піною. Однак щоразу Корсо нахилявся, його погляд тонув у безодні, від якої ціпеніло тіло, і тоді він згадував «тьмяні провалля», описані в творах Віктора Гюго.

Вотерстон узяв із собою двох помічників. Тож з ними до місця подій помандрували ще троє хлопців — лоцман і два нирці, яким доведеться борсатися у 12-градусній воді під буйком, що називався — досить влучно — «Чорною Леді».

Раптом лоцман вимкнув мотор, і «Зодіак» загальмував. Їх захитало так, що Корсо ледь не знудило просто у воду. Промоклий до кісток, він щосили тримався однією рукою за лаву, друга ще досі боліла.

Їх обступила морська тиша, а з сірого неба на них у темпі бліцкригу налітали пориви вітру. Фарватерний бакен був із зеленого поліетилену й мав форму ракети, над якою маячив сигнальний вогонь. Буй кріпився до круглого плавка з лопатями по боках. Потворна й нецікава штуковина — незрозуміло, чому її так поетично охрестили.

Лоцман поставив шлюпку в «динамічне позиціювання», нирці приготувалися, копи обстежили воду навколо Чорної Леді, а сам він лишився на борту мерзнути й ковтати краплі дощу та бризки моря. Шум двигуна оглушував, а сіра імла, у якій дощ і хвилі злилися в єдине полотно, геть притупляла чутливість. Довколишня картина — мляве море й потрощений небокрай — діяла, як загальне знеболювання.

— Шкода, що тебе послухав, — промимрив Вотерстон, якого гнітило відкрите море.

— Він, мабуть, десь тут скинув тіло. Треба пірнати…

Англійський коп, що стояв на носі шлюпки, загорнувшись у дощовик, знехотя погодився з його словами.

— Що під буйком? — спитав Корсо.

Вотерстон запитально поглянув на одного з нирців.

— Ланцюг, — відізвався той.

— Ланцюг кріпиться до скелі? — напосідав Корсо. — До якоря?

— По-різному буває. Мені здається, тут розташований великий бетонний блок.

Корсо вирішив підвестися й, хитаючись, наблизився до нирців. Та ледь не впав навколішки перед тим із хлопців, хто щойно відповів — той спирався на балони й вантажний пояс і перевіряв надійність кріплення.

— Я хочу туди спуститися разом з вами.

— Годі, не можна вам, — аж похлинувся Вотерстон, який теж щойно підійшов до нирців.

Його обличчя просякло бризками, бачки звисали довгими пасмами, крицеві очі поглядали з-під змоклих від дощу вій.

— Не знаю, чим я думав, коли погодився взяти тебе з собою.

— Вотерсоне, це я керую розслідуванням у Парижі. Знаю, як звик діяти Собєскі. Саме він убив людину сьогодні вночі й перевіз тіло сюди: я мушу побачити на місці, як він скоїв злочин. Навіть під водою важлива кожна дрібничка.

Коп, здавалося, ось-ось заволає, але в останню мить схаменувся. З кишені дощовика витягнув пачку сигарет, губами схопив одну й відразу ж прикрив її рукою, в якій тримав пачку. Другою вийняв запальничку, видобув з неї вогник, прикривши його від вітру та бризок. Скидався на чаклуна, який не хоче показувати, що роблять пальці. Насправді ж це звичні рухи будь-якого англійця, який завжди на «ти» зі стихією дощу.

— Тобто, це правда.

— Що саме?

— Що кажуть про французів, нібито ви найстрашніші в світі нудьгарі.

Корсо волів не сперечатися. Довкола них море снувало свої чорні думки, сновигаючи туди-сюди, і ніщо не могло його заспокоїти. Насамкінець Вотерсон усівся на борт шлюпки, а Корсо знову повернувся на свою лавку — слід ретельно обміркувати план дій.