Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Слюсар піднявся сходинками на критий ґанок і взявся за наступний замок.

— Навіть не броньований, — кинув зневажливо.

Корсо також ступив на сходовий хідень. Щось було не так: якщо Собєскі провадив якусь таємну діяльність або лишив підозрілі сліди, він би встановив наднадійну систему безпеки. Корсо не забув, як його ввели в оману приховані камери в майстерні. Художник-убивця не обмежився зовнішнім псевдо-міщанським камуфляжем, він, мабуть, розмістив тут апаратуру, яка не пропускає чужинців до оселі.

Крізь відчинені двері до них долітав такий гидкий сморід плісняви, що їм довелося відступити назад на кілька кроків.

— Але ж штин там усередині! — промимрив слюсар і замахав рукою. — Сюди вже, мабуть, сто років ніхто не заходив.

Поліціянти перезирнулися. Ось і всі їхні здобутки: особняк, що орендує контора під назвою «Феміда», з юридичною адресою за місцем проживання Собєскі. Знову халепа?

Корсо мало не впав у відчай, аж гульк — побачив поруч гараж, такого самого розміру, що й особняк, з площею фундаменту не менше п’ятдесяти квадратів.

— Це теж відчиніть, — наказав він, вказуючи на приміщення.

Ремісник спустився сходинками й заповзявся відмикати поворотні двері. А тоді аж присвиснув здивовано.

— Що сталося? — спитав Корсо й підійшов ближче.

— Еге, добродію, це вже зовсім інша справа. Вони тут таку систему безпеки облаштували, що ледь де щось подібне й побачиш.

Корсо мимоволі схопив Барбі за руку. Знайшли-таки. Бісова схованка серійного вбивці, якого ніби годі й упіймати. Намагаючись зберігати спокій, обидва поліціянти попрямували в бік дерев. Усілися на лавку, мов десь у парку, й наготувалися чекати. Слюсар попередив: «Принаймні півгодини, не менше».

По телефону вони стежили за тим, як розвиваються події в другої команди, що розташувалася поблизу майстерні Собєскі. Художник був удома. Сток мала змогу спостерігати за ним крізь шибу великого вікна і стверджувала, що той спокійно готував полотна для роботи. І знову Корсо пригадав, як у Блекпулі Собєскі прогулюється серед ґеїв, аж раптом у голові майнув образ мертвого хлопця із зведеним у зойку ротом, з губами, що колихались під водою, — навдивовижу впевнено тримається потвора.

Він наказав їм чекати: що більше приголомшливих деталей знайдуть у новому місці, то успішнішим буде сам арешт.

Нарешті близько 22-ї, коли вже запала ніч, слюсар, якому довелося кликати помічника, упорався з гаражним замком. Корсо скомандував їм відійти, і вдерся разом з Барбі до приміщення. Він тримав лише ліхтарик (з пов’язкою годі й думати про лампу або зброю), а його підручна про всяк випадок цілилася з револьвера.

Він бачив не так уже й багато, але форми, предмети, тіні, що промінь світла вихоплював із темряви, готували до найгіршого перебігу подій або найкращого — незабаром усе стане ясно.

— Пошукай бахіли, захисні шапочки й рукавиці, — глухо проказав до Барбі.

Мишка вибігла геть, а Корсо, прямий і нерухомий, як електричний паркан, закляк на порозі. Він повільно нишпорив променем у закутках. Вікон не було. Вздовж лівої стіни — стіл-стійка. Дерев’яна робоча поверхня — посеред кімнати; Корсо почав пригадувати припущення судмедексперта, «дошку для обробки туш», скалки в тілі Елен Десмора. На долівці стояли посудини з хімічною рідиною, що відгонили чимось їдким. Ще далі, в глибині кімнати, він побачив величезний агрегат — щось на кшталт металевого контейнера з люком, куди можна легко запхати людину…

Повернулася Барбі з потрібними речами. Вони мовчки наділи їх на себе, а тоді Корсо зробив крок усередину кімнати й намацав перемикач. В електричному світлі предмети набрали чіткіших обрисів, а копи впевнилися: ось і те, що вони шукали.

Воно було гнітюче, мерзотне, жахливе. Засипана стружкою та заляпана кров’ю робоча поверхня більше скидалася на стільницю м’ясника, ніж на верстат художника. А головне — до неї кріпився затискач, споряджений гвинтом з накатним роликом — не треба багато фантазії, аби уявити жертву в профіль, із устромленою в лещата головою.

Біля лівої стіни містилася стійка, на якій лежала купа інструментів, що, напевно, слугували художнику для самостійного кріплення полотен до рам, але з огляду на попередні події вони могли б правити за страшніші речі, крім того, на більшості з них виднілися брунатні плями. Кров?

Корсо захотів підійти, але перечепився об коробку, що стояла на долівці. Придивився: у ній було повно каміння. Схоже на гальку, що злочинець запхав до горла Софі та Елен. Корсо взяли часті й безупинні дрижаки, ніби його прошивали всі 220 вольт. Він би хотів щось сказати або просто відсапатися, але було несила.