Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

А Барбі тим часом розглядала верстат, що кріпився до стіни, й ретельно передивлялася кожний інструмент. Вони скидалися на двох відвідувачів у музеї, які милуються різними творами, але відчувають те саме піднесення.

Не змовляючись, вони рушили до контейнера, що стояв у глибині кімнати. Це була камера зі стінками з неіржавкої сталі та складною системою керування на центральній панелі.

— Якась піч, — прошепотіла Барбі, чим з ходу підтвердила думку самого Корсо.

— Викликай КО, — наказав він хрипко. — Всю кавалерію сюди, і не пізніше, ніж за годину.

Барбі рушила виконувати розпорядження. Стефан продовжив огляд. Вишукував незаперечний доказ присутності Собєскі. Однак ніщо не вказувало на те, що кімната тортур однозначно належала художнику.

А тоді ліворуч, у самому кінці стійки, зауважив забризкані фарбою репродукції метрів іспанського живопису: Веласкеса, Ель Ґреко, Сурбарана… Він навіть не здивувався, коли помітив серед них Pinturas rojas Ґойї.

Саме такої дрібнички йому й бракувало.

Він схопив телефон і зателефонував Сток:

— Ми під’їдемо за п’ять хвилин. Схопимо його разом.

— Щось знайшли?

— Переховок недолюдка.

— Як справи? Добре влаштувався?

Собєскі сидів з непокритою головою й мовчав. Його привели до кабінету Барбі та Людо, і він уже збагнув: буде непереливки. Второпав, що присутність Людо йому не зарадить. Навпаки.

Він так зблід, що лице стало схожим на рівномірно білий і невиразний гіпсовий муляж. Корсо була знайома така маска. На ній не читалося ані відчуття провини, ані переляку. Лише жах — пробудження приспаної фобії: на обрії замайоріла і почала грізно наближатися тюрма.

Тримаючи в руці тоненьке досьє, Корсо всівся за письмовий стіл Барбі. Поліціянтка стояла в кутку — її рука лежала на пістолеті. Присутніми були також Сток і Людо — мовчазні, замкнуті, непроникні, мов баки ракетного палива. У повітрі бриніла ледь стерпна напруга. Годі жартувати. Та й чи був у цій історії бодай день, коли комусь хотілося сміятися?

Корсо кивком голови попросив колег вийти; йому й Собєскі не завадить побалакати наодинці.

— Файно ми прогулялися до Англії, чи не так?

Собєскі відкашлявся:

— Не розумію, про що ти.

Корсо усміхнувся.

— Годі брехати, збережи сили на той час, коли хтось зможе ще повірити тобі. Квиток, митниця, камери стеження… Отже, ти їздив до Англії. Дарма надриваєшся.

Художник — ані пари з вуст.

— Навіщо ти туди подався? — напосідав Корсо.

— Хіба не маю права?

— Ні, і ти прекрасно про це знаєш.

— Давно минув той час, коли я мав питати про дозвіл, — пробурмотів. — Я двадцять років лизав чиїсь дупи або піднімав руку, щоб відпроситися. Досить.

— Не думаю. З якою метою їздив до Англії?

— Мусив зустрітися зі знайомим власником галереї в Манчестері. Готуюся до виставки.

— Ми в курсі.

— Якщо знаєш, якою буде відповідь, не питай — заощадимо час.

Голос, інтонації, вираз обличчя досі були звичними для Собєскі, але тривога змінила його, стиснула, знесилила.

— Тобі знову загрожувала в’язниця, але ти однаково поїхав туди. А пізніше цього не міг зробити?

— Аж ніяк. Виставка має відбутися за місяць.

— Сумлінність робить тобі честь як художнику, але я навряд чи вигадаю велосипеда, якщо скажу, що ти — художник непростий.

Собєскі пихато всміхнувся: чорні зуби, кривий вищир.

— У цьому полягає моя сила.

— А також слабкість. Тебе підозрюють у двох убивствах, Собєскі. Ти не можеш дозволити собі роз’їжджати, як усі. Така витівка коштуватиме тобі двох тижнів сидіння в буцегарні за наказом судді, і ти вже не зможеш подивитися на виставку.

Художник не відразу відповів. Здавалося, уся його постать зіщулилася, задерев’яніла. Він повернувся назад, до кам’яної доби, до рослинного існування в тюрмі, коли будь-хто міг підійти до нього й відважити стусана, зґвалтувати, а згодом і він почав чинити самосуд. Душа в міцній та непроникній броні. Крижаний згусток суцільної волі.

— Ніхто за мене більше не вирішуватиме, — вперто відказав він. — Той час уже позаду.

Корсо сидів навпроти нього й почувався затишно: рука перев’язана, за вікном — ніч. Ось вона, жертва. Йому подобалося з дещицею садизму спостерігати за її стражданнями.

— Це ти ввімкнув аварійну сигналізацію на Євростарі?

Собєскі не прикидався здивованим, не заперечував, що їхав саме тим потягом.

— Навіщо воно мені?

— От і поясни.

Він утомлено махнув рукою, мовляв: «Якщо так піде розмова, ані ти нічого не доб’єшся, ані я».