Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Наостанок Барбі показала на мобільному віртуальну мапу: від майстерні до фірми Собєскі міг дістатися пішки.

— У нас є вибір. — Вона дуже хвилювалася. — Вдираємося до Собєскі, заарештовуємо його, а тоді обшукуємо склад. Або відразу скеровуємо команду на вулицю Адрієна Лесена, вони починають працювати, а ми почепимо кайданки на…

— Зробимо навпаки. Відправ Сток і Людо до Собєскі, хай вони його затримають; а ми займемося складом.

— Точно?

Тільки-но Корсо уявив собі, як вони хапають шалапута в його барлозі, в нього аж прутень устав. Збудження Барбі навіть порівняти не можна з тим, як він сам розхвилювався. Дідько, ми його візьмемо за яйця.

— Хотів би я бачити, як він рота роззявить, коли дізнається, що ми відшукали його вертеп. У тебе є дозвіл судді?

— Є все необхідне. А Людо… Ти справді гадаєш, що його доречно підключати?

— Я так хочу . Треба, щоб Собєскі втямив: серед наших у нього більше немає спільників, а Людо, хай там що, досі є одним із членів нашої команди.

Барбі погодилась і схопила мобільний. У кількох словах повідомила Сток про нові вказівки: Сток і Людо керуватимуть і візьмуть декілька міцних озброєних парубків у помічники для створення відповідного тла. Але увага: Корсо не бажає, аби Собєскі знав, за що його затримують. Помаринуйте художника.

— Відвезіть його в 36-й, — насамкінець сказала Барбі, — і чекайте на нас.

— Ні, — тихо підповів Корсо. — Хай зателефонують, щойно приїдуть на місце. Ми будемо на відстані кількох сотень метрів. Коли вони оглянуть приміщення й опечатають речі, можна спокійно іти вітатися із Собєскі.

Руассі розташовувався неподалік від Сент-Уана. Вони мчали дорогою А1, потім минули Французький стадіон, заїхали на D20, пролетіли над мереживом залізничних колій і спустилися до вужчих вуличок.

Корсо думав, що вони, як і раніше, потраплять до території промислових зон, пустирів, напівпорожніх осель… Аж ні. Так само, як занедбана мануфактура перетворилася зусиллями Собєскі на розкішну галерею, квартал навколо вулиці Адрієна Лесена значно погарнішав. Заволоділа місцевістю ціла армія представників богеми, які, не змовляючись, узялися прикрашати її, вкладати в неї гроші, обернули бридке на привабливе, бідне на багате, і врешті-решт зробили з мертвої зони живе й привітне передмістя.

Корсо походив з приміських кварталів і чудово знав, що таке потворність і злидні, але таких нововведень не схвалював. Він убачав у них буржуазну скнарість, удавану любов до мистецтва з боку багатих чепурунів, яким бракувало здорового глузду, але геть не грошей на банківських рахунках. Аби надати привабливості місцю, де було повно цехів і промислових корпусів, вони чинили так, як личить людям з відомої пісні Жака Бреля: «Хотіли б мати відповідне лице, але насправді є безликими…»

Спритність Собєскі слугувала тому прекрасним підтвердженням. Але він діяв про людське око. Ніхто й не здогадався б, що насправді коїться за двостулковими залізними воротами, над якими тільки й було видно, що галуззя дубів і каштанів. Навіть Корсо охопили сумніви, коли він побачив будиночок, що більше пасував би якійсь бабусі:

— Ти впевнена, що це тут?

— Упевнена, — сказала Барбі й знову поглянула на мобільний.

Найнятий для робіт слюсар чекав на них біля входу.

— Хай підпише папери, й ладнаймося до справи, — звелів Корсо та виліз із машини.

— Дочекаємося стажистів?

— Ні.

— А свідки для обшуку?

Корсо не відповів — лише скинув на неї оком.

Ремісник, не надто охочий до співпраці, пробурмотів слова присяги й сховав до кишені рахунок за надані послуги, що згодом дозволив би йому отримати гроші за роботу. Корсо оглянув суцільну поверхню воріт, верхівки дерев, червону покрівлю оселі за п’ятдесят метрів від входу, в глибині саду. Від хвилювання в нього тремтіли руки.

Слюсар став до роботи — або швидше повинності. П’ять хвилин потому — увесь час лунало гучне дзижчання (він без вагань узявся за електричну пилку) — ворота відчинилися з похмурим рипінням і різким запахом розігрітого металу.

Корсо й Барбі прослизнули до саду, а за ними — робітник зі своїм приладдям. Посипана жорствою стежка вела до невеличкої будівлі. Дроблене жорнове каміння, вікна з білястим тюлем, піддашшя з багатошарового скла й кованого заліза — усе наганяло дрижаки. Лишалося тільки вибрати дерево, де можна повіситися.

Щоправда, птахи спокійно собі співали серед листя і весь сад заливало ніжне присмеркове світло кольору помаранчевого м’якуша. Картина аж ніяк не відповідала їхнім намірам ретельно обшукати домівку.