Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

— Гадаю, він має ще одну майстерню. Передивилася його банківські рахунки?

— Я почала, але обшук зжер мені кінець ночі й цілий ранок.

— Передивися. Він, мабуть, щось винаймав або придбав якесь приміщення.

— До речі, я телефонувала Матьє Веранну, він не знає, хто такий Собєскі.

Корсо згадав маркіза де Сада з пласкою, як у камбали, мармизою. Якщо той ніколи не чув про підозрюваного, значить, колишній в’язень не мав знайомих серед поціновувачів бондажу в самому Парижі. Собєскі практикувався сам-один — за власними правилами.

— Ви знайшли в нього знаряддя для садо-мазо?

— Ані шматочка мотузки.

Завжди така завзята Барбі тепер мала засмучений вигляд — надто рано засурмили перемогу. Мабуть, таки припустилися прикрої помилки: не слід було затримувати Собєскі…

— А Сток?

— Вона продовжує опитувати знайомих, друзів, але крім еротичних походеньок, йому, здається, більше нічим дорікнути.

— Так, а Людо?

— Досі на обшуку, керує опечатуванням…

— Адвокат Собєскі вже давався чути?

— Ні.

Чому покидьок не напускає на них свого пса? Чому ще не помстився? Той уже мав отримати запис, де видно, як Корсо влаштовує незаконний шмон. Чому він досі не прибіг до них, у 36-й, і не вимагає звільнення клієнта?

Але адвокат сидів собі тихо — значить, так наказали. Собєскі вичікував — але чого саме?

— Повертайся до цифр, відкопай мені якусь зачіпку. Де картини?

— Картини?

— Портрети Софі та Елен.

— Гадаю, вони в КО.

Корсо рушив до лабораторії. Перетнув подвір’я, піднявся новими сходами й попрямував коридором ЦСКО (Центральної служби кримінального обліку), яка чимось нагадувала старовинний музей криміналістики.

У голові йому засіли слова Собєскі: «Придивись уважніше до моєї картини… Саме там знайдеш відповідь». Дурень завуалював у картині повідомлення, якесь вибухове одкровення, що зніме з нього обвинувачення або — навпаки — лише все ускладнить.

Корсо ступив у головний зал КО, що був схожий на обшарпані наукові майстерні Саду Рослин. Лабораторні столи, газові пальники Бунзена, кілька центрифуг як данина сучасності: геть не футуристичний майданчик для зйомок телесеріалу «Місце злочину».

Він коротко привітався з лаборантами, що поралися коло мікроскопів або комп’ютерів. Стефан нічого не тямив у роботі науково-технічного підрозділу поліції, і в нього вже почала боліти голова від самої думки, що він потрапив до їхнього барлогу.

Йому назустріч вийшов хлопець у білій блузі — світле волосся, підстрижене під ляльку з іграшкового набору «Playmobile», широке обличчя, боязкий погляд, довге, як флейта, тіло — вписувався він сюди не надто добре.

— Лейтенант Філіпп Марке. Чим можу допомогти?

Корсо відрекомендувався й попросив показати йому картини Собєскі.

— Їх якраз аналізують. Прошу, ідіть зі мною.

Вони пройшли до іншої кімнати. Ступні прогиналися разом з планками розхитаного паркету. Тут усе ще більше нагадувало шкільний фізико-хімічний кабінет кінця 70-х років.

Портрет Софі прикріпили до металевого мольберта. Із двох експертів, що працювали над полотном, він знав одного, і то вже давно, — Ніколя Ляпорта, координатора, з яким частенько стикався по роботі; розумний, добрий фахівець, але також член профспілки: його вічно щось дратувало — словом, Стефану він не подобався.

— Щось виявили? — поцікавився Корсо.

— Нічого особливого. Аналіз фарби й оліфи доводить, що Собєскі закінчив картину десь тиждень тому.

Отже, Собєскі дописав своє художнє свідчення відразу після злочину — робота, мабуть, тривала два або три дні. Відтак підготував усе до вбивства Елен Десмора — ескіз твору, — а тоді перейшов до дії. Усе збігалося, але в голові надалі лунали слова підозрюваного: «Саме там знайдеш відповідь».

— І все, більше мені нічого не розповіси? — запитав він, уважно оглядаючи полотно.

Ляпорт узявся пояснювати технічні тонкощі, але Корсо не слухав його. Нахилившись до «мертвої натури», він ретельно придивлявся до щонайменшої деталі.

Собєскі вдався до гіперреалізму — жаский вигин тіла, мертва петля скрученої білизни, схожий на зяючу рану рот, розпатлане волосся на цементованій долівці… Художник не забув жодної дрібниці: від каменя, гострий край якого стирчав із горла, до ребер, що різко випиналися під шкірою…

— Що то за штукерія справа? — запитав він.

— Яка штукерія?

— Чорний янгол якийсь.

Корсо вказував на дивний прямокутник, що виділявся внизу картини з правого боку й не був схожий на землю або цемент, до того ж надто впадав у вічі.