Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

У неоновому світлі на обличчя Собєскі падали тіні, мов чорні сталактити. Крізь шибу в дверях Корсо бачив голову днювального: той спостерігав за тим, що відбувається. Собєскі встиг уже, мабуть, щось накоїти.

— Скільки ти дав за них?

— Чому питаєш? У тебе є для мене інші знімки?

— Відповідай.

— Усе має ціну, Корсо. А чесність копа на сьогочасному ринку коштує не так уже й багато.

— Хто тобі їх продав, сучий ти сину?

— Я не стукач.

— Захищаєш копа?

Собєскі нахилився. Великим планом його шкіра видавалася гладкою, ніби вичинена шкура. Щільно замкнена плоть, що вже давно не відчувала нападів зовнішнього світу.

— Знаю, що ти розпитував про мене у Флері. Там мене звали «Суддею». Тобі доповіли, чому саме?

— Тому що ти їх змушував притримуватися якихось нікчемних правил.

— Я сам їх установив.

— Хіба для копів вони теж чинні?

— Авжеж — для копів, що мають справу саме зі мною. Тоді я беру їх під свій захист.

Корсо ледь стримався, аби не гепнути його об стіну.

— Якщо хочеш зняти з себе вину, мусиш назвати ім’я.

Собєскі щиро розреготався.

— Зняти із себе вину? Закон порушив той, хто продав світлини. Навіть не сумніваюся: ти його знайдеш, але я нікого не здам.

Корсо нічого не відповів.

— Знаю, чому ти так переймаєшся насправді, — миролюбно вів далі Собєскі, — адже я тих жінок не вбивав. Корсо, ти сів у калюжу з самого початку, і в твоїх інтересах негайно відпустити мене, аж поки ти не став посміховиськом усього Парижа.

Корсо зробив надзвичайне зусилля над собою, аби на мить увійти в свідомість покидька.

— Припустімо, ти не маєш нічого спільного з цією справою, для чого тобі знадобилися світлини? Навіщо писати з них картини?

— Такі речі мене надихають. Це мій усесвіт.

Корсо підвівся й промовив, намагаючись опанувати голос:

— Ось що я тобі скажу, Собєскі. Твої свідки, алібі, шахрайство разом з поліціянтами з 36-го, поціновувачі — ніщо тебе вже не врятує. Я знаю, що ти вбив тих дівчат, тож присягаюся: за злочин ти заплатиш.

Корсо повернувся у 36-й, де натрапив на Барбі, або радше вона кинулася йому навперейми. Поліціянтка майже силоміць потягнула його на дах і старанно замкнула за собою двері. Стала на якусь мить біля них, прислухаючись, чи не йде хтось услід.

Корсо видерся на оцинкований виступ і витяг цигарку — він був дещо спантеличений такою кількістю застережних заходів.

Барбі знову підійшла до нього — вона і так сягала його грудей, але виступ ще більше підкреслив різницю у зрості.

— Я передивилася банківські рахунки Собєскі. З них випливає, що він дуже багатий — ось і все. Ніколи не користується кредитками, ані чековими книжками. Просто знімає значні суми готівкою. Тож забудьмо про цей слід. Неможливо дізнатися, коли і як він заплатив за злив.

— Ще одна гарна новина.

— Собєскі не має мобільного — пам’ятаєш?

— Ніколи в це не вірив.

— Помиляєшся. На думку Сток, для спілкування він використовує старі технології. Наприклад, поблизу вулиці Сен-Мор в ХІ окрузі є бістро «Морський коник», де можна залишати повідомлення.

— Звідки така інформація?

— Теж від Сток. Словом, я була там і спитала в господаря, чи той не пригадує хлопця, схожого на копа, що два тижні тому лишав якусь цидулку. Господар туманно пам’ятає, що відбувалося в ті дні, але, врешті-решт, таки згадав, що якийсь тип двічі заходив до них: два тижні й кілька днів тому…

— Як він його описав?

— Високий, як жердина, із рудою кучерявою чуприною. Говорить із південним акцентом і цікавиться лише регбі. Він нікого тобі не нагадує?

— Це жах.

Під стінами собору Паризької Богоматері, між мостом Сен-Мішель і Малим Мостом Кардинала Люстіґера, Сена, вже розділена навпіл острівцем Ля-Сіте, ще більше звужується. Широка й велична ріка перетворюється на стиснутий високими береговими валами потік, де, ніби випадково, завжди пришвартована купка барж, і тоді вузький та затишний рукав стає схожим на канал.

Корсо запросив Бомпар на «кризову співбесіду», і та вивела його надвір, аби пройтися славнозвісною набережною Орфевр. Коп коротко розповів, що трапилося, тож Бомпар запропонувала пройтися пішки далі. Вони перетнули площу перед собором, де аж роїлося від туристів, любителів роликових ковзанів, солдатів антитерористичної бригади, а відтак зупинилися перед Малим Мостом — тут панувала атмосфера сповідальні, що цілком відповідала їхній розмові.

— Це жах, — повторила вона, запалюючи цигарку.