Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Але диявол, що блукав місцевими долинами, лишив мені ще одного подарунка. На кшталт бонуса. Ще одне зґвалтування. Ще одні анонімні пологи. Ще одну дитину.

Її мати, 17-річна студентка Ґренобля, теж віднесла скаргу до поліції, але розслідування ні до чого не привело. Породілля переїхала до Ніцци й там дала життя дитині анонімно. Вона б могла назавжди стерти з пам ’ яті жахливий епізод свого життя, але все було дарма: за кілька місяців потому, під час одного з нападів депресії вона заподіяла собі смерть. Малюк, що побачив світ унаслідок такого перелому, косо-криво підростав, захопився наркотиками, бешкетував, убив людину, а тоді Блакитна Фея витягла його з багна. Відтак він став одним з найкращих копів 36-го. Тобі він нікого не нагадує?

Уже давно я віддала твою кров на аналіз ДНК: половина твого генетичного фонду належить демонові. Ти — перший син Філіппа Собєскі. Я мріяла, аби саме тобі доручили розслідування, а тоді вся історія насправді б перетворилася на сімейну справу — так і сталося.

Ти сподівався провести слідство, знайти винного — і, вірогідно, стати моїм коханням … Але все було оманою. Ти просто виконував свою роль у нашій сімейній драмі. Тож я тобі вдячна, ти чудово впорався. Навіть не смій розпатякувати будь-кому наші таємниці: історія має закінчитися в цьому склепі й стосується лише нас.

Тобі лишається одне: теж покінчити з усім.

Корсо, знаю, що все життя ти відбивався, як міг. Був копом, одружився, став батьком — але це тебе не врятувало. Ти бандит. Убивця. Збоченець. У тобі тече зіпсута, отруйна, нездорова кров. Що швидше ти з усім покінчиш, тим краще. Ми є генетичною похибкою. Ані ти, ані я тут нічого не вдіємо: наш час — лише зіпсутий нами час.

Ніхто тебе не змушує робити щось негайно. Хай твоє рішення дозріє. Згадай своїх огидних і розпусних сестричок, братчика Марка, що збував наркотики і сам був вартий не більше однієї дози травки, яку він продавав. Згадай мене — сенс життя я знайшла тільки у вбивствах і жорстокості. Згадай батька, що був утіленням зла й узагалі не мав права на існування.

Це твій рід, твоя кров.

Не кажу прощавай, лише до зустрічі. Впевнена, що можу на тебе покластися. Ти завжди жив із раною, пухлиною, що притаманна нам усім. Наше місце — тут, на кладовищі Тьє, адже ми походимо з самого дна. Нас ніхто не хотів, ніхто не чекав. Ми померли ще перед тим, як народитися.

Колись, напевно, все зміниться для нас, і ми з ’ явимося на світ, тому що хтось насправді так хотів, і тоді нас чекатимуть, бажатимуть, любитимуть … Але тепер єдиним виходом для нас є Земля Мертвих: я чекаю тут на тебе серед тиші, наче зернятко всередині плода.

Коли він вийшов з усипальниці, над морем могил спостеріг хвилі неабиякого руху. Серед плит і чагарників снували поліціянти зі зброєю напоготові — наче сподівалися знайти підозрюваного поміж мертвих. Щоправда, так воно майже й було, бо напівошалілий, напівпроклятий Корсо тільки-тільки виринув зі склепу після сімейних зборів.

Сирени досі ревіли, чорна кіптява забруднила небо — кінець світу та й годі. Чудово. Споночіло; Стефан хитким кроком поплентався вперед. Тепер Корсо знав, звідки він родом, але як кумедно: його коріння проросло на ворожому боці, у злочинному світі, від сім’я вбивці. Відколи став копом, невпинно боровся зі всесвітом, де народився: горлорізами, насильниками, харцизниками — всіма, хто відколовся від суспільства, — згодом вони мстилися йому тим, що сіяли смерть і паніку на Землі.

Якийсь поліціянт-новачок побачив його, прицілився й щось вигукнув — усі решта негайно вчинили так само. Ось вона, здобич: саме він, посеред вулиці, у білий день, запросто уколошкав двох людей. Корсо-вбивця, Корсо-коп, Корсо-злочинець підніс руки, наче який пройдисвіт, що потрапив у халепу.

Його жбурнули на землю, обшукали, почепили кайданки. Розчавили писок об чиюсь могилу. Зачитали права й пообіцяли гарний відпочинок у пеклі.

Корсо усміхався. Теперішнє його не цікавило. Минуле — теж, майбутнє — поготів. У нього був ключ до розслідування, що підірвало все його існування.

— Звільніть його, бісові дурні.

Не підводячись, Корсо поглянув угору. Перед ним стояла Барбі. Але тепер це була комендантка Барбара Шометт, загорнута в плащ, який ховав її недоладні сукні й зношені колготки.

Його поставили на ноги, зняли наручники, розправили одяг.