Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Аж раптом з лівого боку скло розсипалося вщент, кабіна знову наповнилася скалками. Він устиг лише відчинити пасажирські двері й викотитися на землю. Водій мотоцикла спромігся виповзти з-під двоколісної машини. Чи був Зарауї одним із них? Напевно, ні. Це були прості найманці. На щастя, покидьки не вміли стріляти.

Корсо поплазував до місця позаду автівки. Він досі не вгледів противника, але міг (приблизно) здогадатися, де той ховався, адже бачив, під яким кутом летіли кулі. Очевидно, той засів по той бік парапету. Він сам припав до землі, а тоді наважився визирнути: стрілець стояв на сусідній дорозі й цілився в нього з напівавтоматичного пістолета.

Корсо міг би спробувати втекти й заховатися між припаркованих автівок, але ризик був надто великим: почвара заповзявся б стріляти навмання й поранив водіїв, що причаїлися за своїми машинами.

Він вирішив діяти, як у кінострічках. Відкрив багажник, схопив бідон з пальним, що валявся там місяцями. Відкрутив ковпачок і вилив уміст попід машиною. Лишалося витягти запальничку «Zippo»: вона, власне, лежала в його кишені. Стефан востаннє поглянув у бік балюстради. Убивця в касці був щоразу ближче — бісів йолоп стріляв на всі боки й тішився, що страх паралізував людей; щойно він проходив, як автомобілісти пускалися навтіки й ховалися за бамперами, намагалися додзвонитися в поліцію або побачити, що коїться на бульварі смерті.

Корсо розмірковував: за півхвилини стрілець наблизиться впритул, згодом калюжа пального займеться, а машина… не вибухне — автівки ніколи не вибухають у справжньому житті. Проте з неї найімовірніше повалить густа чорна кіптява. Саме на це він і розраховував.

Тоді жбурнув запалену «Zippo» під свою машину, полум’я перекинулося на асфальт і зашкварчало, а потім глухо затріскотіло. Негайно розпалилося міцніше полум’я — спочатку синє, потім жовтогаряче, а тоді біле… Від асфальту, розчахнутих дверей, багажника вилітало темне куриво. За якусь мить справжній мур розділив людей на дві команди, з одного боку містилися машини, заблоковані «Polo», з іншого — ті, яким дорогу перекрив «Ducati», що лежав на землі.

Корсо нічого вже не бачив, але його ворог — теж. Він скочив на ноги й прожогом помчав у бік розчавленого стрільця. Від задухи й хвилювання не помітив тіла та перечепився, гепнувся, піднявся на одне коліно й отримав тепловий удар від палаючої автівки, яку шквалом відкинуло вбік. Жар обпікав обличчя, але тіло брали дрижаки. Корсо стояв рачки й тішився з двох речей: його захищав бар’єр і він був ближчим до землі.

Коп рухався навпомацки, ледве дихаючи, сльози заливали очі, здавалося, що кожна мить розтягується в часі й стає останньою. Ось-ось крізь чорну завісу мав вигулькнути стрілець і поцілити йому в голову. Навіть невмійко зміг би влучити з відстані одного метра. Він далі хапав руками землю і відчував гарячий подих вогню, що ринув з боку «Polo» йому в спину. Корсо силувався не впускати повітря в легені, але чув, як отвори обличчя та пори шкіри просякають отруйними випарами, а кожний рух може призвести до запаморочення.

Хай тобі грець. Він повз рачки, аж раптом утямив, що вовтузиться в крові суперника і якійсь рідині, схожій на мозок: вона сочилася крізь тріщини поламаної каски. Його мало не знудило, аж гульк — стрілець з’явився в хвилях диму: пістолет, просунутий у запобіжну скобу вказівний палець у рукавичці, забороло чорного шолома…

Його мали вбити, але постріл так і не пролунав.

Стрілець просто не встиг.

Корсо нарешті знайшов те, що шукав: схопив Uzi Pro померлого, опустив руку, натиснув на спусковий гачок та випустив у ворога цілу чергу — той відлетів до пекла для безіменних мерзотників.

З цвинтаря Тьє відкривався краєвид на простору, вкриту жорствою і плитами галяву, — місцевість нагадувала часи, коли вважалося, що Земля пласка, а за нею пролягає безмежжя.

Вдихаючи крижане повітря, Корсо ледь шкандибав у просвітах між могилами — замазане кров’ю та кіптявою тіло здригалося й нило від болю, обличчя смикалося від тиків. Ген-ген лунали рятівні звуки: сирени поліційних, пожежних машин, карет швидкої допомоги. У зазвичай спокійному куточку Іль-де-Франса панував гармидер, у якому Стефан Корсо таки вижив…

Кладовище Тьє розмірами не поступалося маленькому містечку, відвідувачі здебільшого діставалися потрібної могили автівкою. Корсо саме перетинав ділянку 94, «майданчик ангелів», де були поховані ті, хто не встиг народитися або ледве побачив світ. Тож поблизу пекла жебраків було місце для нехрещених немовлят. Серце стискалося: могильні плити прикрашали квіти, міні-оранжереї, скляні вази з дитячими іграшками, браслетиками, чепчиками…