Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Уже під час останніх слів голови зчинився страшний ґвалт. Судді мовчки повставали з місць, присяжні розгублено перезиралися, а в обвинувачів підкошувалися коліна.

А найцікавіше відбувалося справа: Клаудія Мюллер приклала долоню до скла кабіни Собєскі, а той приклав свою з іншого боку. Так поводяться всі закохані в приймальні. Тож вони були спільниками.

Корсо покірно рушив з натовпом до виходу в коридор. Журналісти перебували в стані надмірної, близької до трансу збудженості. Оператори силувалися зняти адвоката або свідка. Радіожурналісти наосліп протягували мікрофони. Репортери-криміналісти кудись телефонували, зігнувшись навпіл, наче хтось щойно зацідив їм у печінку.

Копу пощастило видертися з юрми, і він кинувся до заднього виходу з Палацу Правосуддя. Його розбили вщент, але він однаково хотів бачити Клаудію, бо вже змирився з поразкою і своєю ницістю.

— Корсо…

Він обернувся. Вона стояла біля колони й спокійно палила. На ній досі висіла чорно-біла мантія, яка ляскала на вітрі, мов піратський стяг.

— Гарний з тебе слідчий, Корсо, ніхто в цьому не сумнівається. Але як воно було насправді — збагнути не зумів. Собєскі — геній, а ти… Лише простий поліціянт.

Корсо вже наближався до своєї автівки, коли біля площі Дофіна його знову погукали. Він обернувся і впізнав Рожмона, генерального адвоката. Той був у світлому костюмі.

— Ходімо.

Прозвучало не як запрошення, а як наказ. Чверть години потому вони зайшли до паба «Бальзар», що на вулиці Шкіл у кварталі Сорбонни. Знову броварня. Знову обстановка в бежевих тонах. Знову війнуло ностальгією за колишніми часами, але якими саме?

Ружмон підвів його до столика в дальшому залі. На них чекали три змовники. Суддя Тюреж (той, що колись попереджав: «Вона з нас зробить відбивну») усміхнувся: місію виконано, міс Мюллер … Двох інших він насилу впізнав у звичному одязі. Адвокат позивачів, метр Софі Злітан, у білій літній сукні була схожою на порцеляновий чайник з позолоченою кришкою. Наче ожилий предмет з опери-балету Равеля «Дитя і чари» . У глибині окремої кабінки — Його Величність пан Голова Суду, Мішель Делаж власною персоною. У рожевій сорочці з короткими рукавами він тепер скидався на директора провінційної торгової фірми.

Отакої, майнуло в голові у Корсо. Досить лише забрати мармурове тло та зняти суддівські горностаєві мантії — і побачимо купку переляканих добродіїв, що трясуться над своєю репутацію і розміром державної пенсії.

— Будь ласка, панове, — наказав Делаж, — вимкніть мобільні телефони й покладіть їх на стіл.

Корсо мало не розсміявся: ну справжній заколот.

— Наші наступні дії? — спитав, ні до кого безпосередньо не звертаючись.

Знявши мантію, він відкинув і пиху.

— Ви самі сказали наприкінці засідання, — проказав Тюреж. — Потрібно поновити розслідування, зробити додаток, замовити експертизу Pinturas rojas …

— Але наш процес не стосується підробок, — докинув Ружмон.

— Наш процес стосується вбивці, який виявився фальсифікатором, — перервав його суддя. — Передусім слід перевірити, чи це правда.

Софі Злітан засовалася в кріслі. Випари парфумів, наче невидимі ельфи, запурхали навколо стола.

— Співпрацюватимемо з Іспанією?

Міжнародні процеси — страшний сон для будь-якого юриста: кілограми писанини, час, що тягнеться нескінченно, як у паралельному світі, карантин на митниці щоразу, коли треба з кимось поговорити або оформити документи.

— Необов’язково, — відповів Тюреж. — Якщо ЦУКЦ [100] Центральне управління з питань боротьби з незаконною торгівлею культурними цінностями. вдасться вмовити Фонд Чапі позичити картини, вони зможуть провести всі аналізи у Франції. Точно не знаю, але на це піде щонайбільше кілька місяців.

— Вони ніколи не погодяться, — заперечила Злітан. — Адже відомо, що картини мають надзвичайну художню значущість.

— Саме тому вони й мали б поцікавитися, чи картини насправді такі безцінні, чи це просто підробка. Вам слід також відшукати підказки, що їх Собєскі розкидав на кожному кроці: перевірити його бісову піч, знову оглянути майстерню на вулиці Адрієна Лесена, зважаючи на нові обставини. На мою думку, ви знайдете там лише підтвердження його слів.

Корсо не вірив власним вухам: невже ці судді й справді сидять тут разом, п’ють каву? І можна забути про надокучливих журналістів, етичну доцільність або навіть законність такої поведінки? Для повноти картини бракує лише Клаудії Мюллер.