Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Зненацька якесь невиразне відчуття закралося у мене.

Якесь поколювання, лоскіт мозку. Важко визначити, де саме. Щось, що я забув, але десь бачив мимохідь, не звернувши уваги, не збагнувши значення тоді побаченого. Я заціпенів над паперами, немов загіпнотизований, прикипів поглядом до квитанції за світло — натужно думав, намагався згадати. «Мікаель Бренне» було написано на рахунку, а нижче — адреса. І я враз пригадав! Уявно я перенісся в інше крісло, побачив перед очима іншу квитанцію за світло, на якій значилося: «Клара Ґюльбрандсен через Ніну Гаґен». І раптом згадалося, що сказала Клара про Ніну. Дослівно. «Вона доглядає за будинком…»

Ось де Ніна Гаґен могла заховати запис убивства Майї. Якщо він взагалі існує. Якщо Альвін віддав їй відео. Якщо вона його не позбулася.

Це, звісно, довільні здогади, припущення та інтуїція, але я мусив хоча б спробувати. Усе в цій справі я робив неправильно, то ще один переступ погоди не змінить. Мені нічого втрачати, Гансові Ґудвіку тим паче. Тому я взяв авто і подався до старечого пансіонату, де мешкала Клара Ґюльбрандсен.

Я не знав, чи пам'ятає вона мене. Старенька сказала, що пам'ятає, але я не мав цілковитої певності. Та, зрештою, яке це мало значення, головне — до неї приїхали в гості, і вона дуже з цього тішилася. Вона не вставала з ліжка, але на моє запитання, чи погано почувається, рішуче похитала головою.

— Ні-ні, просто нині такий сумний сірий день, — сказала вона. — Я не люблю вставати в такі дні. Та й взагалі, встаю з ліжка тільки тоді, коли світить сонце.

Навести стареньку на розмову про дитинство було зовсім неважко. Як це часто буває з літніми людьми, минуле було їй ближчим, аніж сьогодення. Клара жваво, захоплено розповідала про їхній рибацький хутір, про батька, доглядача маяка, про поїздки човном до міста. Я терпляче слухав, а тоді запитав, де саме минало її дитинство, де її батьківський дім. Стара спантеличено глянула на мене.

— Ви не знаєте?!

— Я забув…

Жінка скрушно похитала головою, ніби я був учнем, який її засмутив. І розповіла мені, де її домівка. Я ще трохи посидів, притлумлюючи в собі докори сумління, відчуття, ніби я її обдурив, а потім вже не мав терпцю чекати.

— На жаль, мені час іти, — мовив я.

— Ви ще приїдете? Було так мило…

Я пообіцяв навідатися ще.

Після обіду я підвівся з-за столу і сказав:

— Це займе не більше двох годин.

Карі сердилася.

— Сказав би принаймні, куди зібрався!

— Мені спала на голову одна думка, я тільки хочу її перевірити. Цілком імовірно, що з цього нічого не вийде. Розповім тобі ввечері. Якщо все добре складеться…

— Не роби більше дурниць, Мікаелю! — попросила Карі.

Я поцілував її і пообіцяв дурниць не робити. Але сидячи за кермом і пускаючись у дорогу, я вже не був певний, чи правильно чиню. Вранці не мав жодного сумніву, що на правильному шляху, а тепер увесь задум видавався безглуздим і марним. Шанси хоч щось знайти — мікроскопічні. Мудріше було б повернутися додому й зайнятися процедурою, своєю безпосередньою роботою; підготувати завтрашній день. Я не зупинився, їхав далі.

Дорога туди забрала майже годину. Увесь день було хмарно й сіро, а тепер на заході проясніло. Низьке сонце помалювало навколишній світ у м'які, пастельні барви, кинуло на землю довгі тіні. Знайти хутір виявилося важчим завданням, аніж я собі думав. Я кружляв вузькими доріжками, упирався в глухі кути і весь час змушений був напитувати дорогу. Уже смеркало, коли я опинився на перехресті трьох доріг. Попереду в дедалі густіших сутінках мерехтіло море. Я звернув праворуч, скотився донизу крутим схилом і в'їхав на подвір'я хутірця. Вийшов з авта, постукав. Двері мені відчинила літнього віку жінка, було їй на вигляд щонайменше сімдесят, з настороженим поглядом в ясних очах.

— Я шукаю домівку Клари Ґюльбрандсен, — сказав я.

Жінка кивнула. Говорила вона по-сільському.

— Клара тутка більше не жиє, — пояснила вона. — Клара теперка в старечому домі.

— Я знаю. Хотів би тільки знайти будинок…

Стара вагалася.

— Я з ріелторської контори, — вигадав я на ходу. — Директор попросив мене оглянути садибу.

Жінці ніби відлягло, вона кивнула й показала, куди йти.

Її пояснення були дуже прості: вернутися до перехрестя, а тоді ліворуч. Я проїхав доріжкою, яка закінчувалася посипаним гравієм паркувальним майданчиком. Інших автівок там не було. Я запаркувався, вийшов з авта, трохи подумав і замкнув дверцята. Знайшов у паркані хвіртку й рушив вузькою, утоптаною стежкою, яка збігала вниз схилом. Переді мною лежали пагорби, порослі травами стрімкі схили, а далі — море, велике, чорне, пустельне.