Наталка Шевченко - Кривава осінь в місті Лева

— Невже ви дійсно тут живете? — недовірливо запитала Ніна. Вона зробила кілька кроків у глиб кімнати, з цікавістю роздивляючись усе навколо, але не випускаючи Баву з поля бокового зору. Італієць між тим штовхнув вхідні двері, і ті з клацанням зачинилися. З клацанням . Чи був на них автоматичний замок, що замикається сам по собі? Ніна не запам’ятала, і тут-таки вилаяла свою неуважність. А якщо їх тепер тільки ключем і відімкнеш? Тоді кепсько — без його допомоги їй не вийти.

— Тут? — перепитав Бава. — О, ні. Я не настільки ексцентріко! Тут я тільки працювати. Жити отам, — він вказав рукою на протилежну стіну, де між шафами дійсно виявилося ще двоє дверей, які Ніна спочатку й не завважила. — Ліворуч є моя уна піккола кімната, а праворуч — то підвал, де я зберігати найцікавіше. Там я хочу показати вам дещо, над чим працювати останній час.

Тривога вдруге щипнула серце, і цього разу Ніна дослухалася до попередження. Хай що — у підвал вона не піде, навіть якщо там дійсно відповіді на всі питання. Раптом уся впевненість у власних силах почала танути, як снігова грудка в долоні. Дарма вона все ж сюди прийшла. Якщо у галереї і кав’ярні ще можна було сподіватися на чиюсь допомогу, то тут — навряд. Ніхто не бачив, як вона заходила в майстерню. Та якби й бачив... Можна кинути виклик на мобільний Олега, але як скоро він зможе прибути? І як це зробити у присутності Бави? Якщо італієць — убивця, то навряд чи дозволить їй набрати будь-який номер.

Залишалося сподіватися, що він досі вважає її своєю палкою прихильницею і не збирається робити нічого, що виходить за рамки таких стосунків.

— Виглядає так, наче я примушую вас розкривати всі таємниці, — непевно всміхнулася Ніна. — Ви зовсім не зобов’язані показувати мені все. Я лише хотіла подивитися на вашу майстерню, і тільки.

— Ні-ні! — замахав руками Бава. — Мені бути приємно, якщо ви перша побачити моя нова робота! Тільки мені треба спочатку все приготуватися. Мушу залишити вас на кілька мінуто, сі? Я вас покликати.

Тепер Нінина увага вчепилася в іншу тривожну деталь — чорні шкіряні рукавички на руках синьйора Бави. Він не поспішав знімати їх. І спробувавши згадати, коли італієць їх вдягнув, не змогла — пам’ятала лише, що рукавички вже були, коли вони полишали кав’ярню. Все це в сукупності їй зовсім не сподобалося.

Синьйор Даріо тим часом спокійно наблизився до дверей праворуч і відчинив їх. Озирнувся до Ніни, яка, намагаючись тримати безпечну дистанцію, обійшла стіл з іншого боку, і багатозначно підморгнув.

— Чекайте трішки. Я недовго.

І почав спускатися в підвал.

Щойно її вуха перестали розрізняти рипіння сходів, Ніна кинулася до вхідних дверей і виявила те, чого й боялася: вони дійсно були замкнені. Замок відмикався зсередини лише ключем, так само як і ззовні. Ключем, якого в неї не було. Отже, щоби вибратися звідси, доведеться шукати інші шляхи відступу, і шукати швидко.

Вибір був небагатий, особливо після того, як з’ясувалося, що двері до кімнати синьйора Бави також замкнені. Лишалося вікно — чи, радше, віконце, пів на півметра, з підвіконням на рівні її голови. Вона рішуче попрямувала до нього, раз у раз перечіпаючись об перешкоди на захаращеній підлозі, так-сяк видряпалася на якогось ящика і вчепилася в ручку.

Ручка навіть не думала повертатися.

Зціпивши зуби, Ніна спробувала ще, повиснувши на ній всім тілом, — без помітного результату, окрім болю в долонях. Вікно було старезним, з дерев’яною рамою (ніякого новомодного металопластику), і було схоже, що його не відкривали жодного разу з часів фарбування. Аерація приміщення чомусь не дуже хвилювала синьйора Баву. Ніна могла спробувати вибити скло, але, по-перше, звук напевно приверне увагу Даріо, а по-друге, їй довелося б переповзати через гострі скалки. Треба пошукати, чим можна повернути кляту ручку.

Ніна зістрибнула з ящика й повернулася до столу. Тільки зараз звернула увагу, наскільки багато ріжучого інструменту було в італійця. Половину стільниці займали предмети, назви яких Ніна не відала. Схожі на стамеску, з однаковими дерев’яними ручками, проте різними лезами — від простих, як у офісних ножів, до вигнутих під найнеймовірнішими кутами. Побачивши це, дівчина помітила й інше — маленьку калюжу чогось бурого та засохлого, біля самого краю столу. Цівка цього бурого застигла й на його ніжці тонкою звивистою змійкою. У це ж буре було замащене і лезо одного з інструментів, подібного до зігнутої літерою Б викрутки. Перш ніж замислитися, що вона робить, Ніна вхопила уривок ганчірки, загорнула в неї цю річ і сунула в сумочку.