Джеймс Чейз - Меллорі

— Я хвилююся щодо вас, — несподівано сказав Коррідон, коли вони рухалися пагорбами вперед. — Ліпше би вам було тоді мене покинути.

— Не метушіться так, — сказала Енн, усміхаючись. — Я можу дати собі раду.

— То ви так думаєте, — коротко відказав він, — однак, якщо вони звинуватять мене у смерті Рити Аллен, ви потрапите у неабияку халепу. Чули колись про співучасть у злочині?

— Я би воліла, аби ви не лізли поперед батька в пекло, — сказала Енн. — Я ж не хвилююся, то чому ви маєте?

Коррідон щось буркнув і, якусь часину пройшовши мовчки, зненацька сказав:

— А знаєте, ви починаєте мені подобатися.

— Справді? — вона кинула на нього швидкий погляд. — Не схоже, що це робить вас аж надто щасливим.

— Я й не щасливий. Я — не ваш тип. З вами мені доведеться бути вкрай обачним.

— Схоже, ви схильні робити з мухи слона, чи не так?

— Колись я міняв жінок, як циган коней. Любив їх якийсь час, а тоді кидав. Війна допомогла мені позбутися цієї звички, і вже багато місяців я не цікавився жінками. — Він опустив на неї погляд. — А от ви мене зацікавили, і це мені не до вподоби.

Цього разу вона вже не мала що сказати, і, помовчавши трохи, Коррідон мовив:

— То ви заручені чи щось на кшталт цього?

— Щось на кшталт цього, — сказала вона й усміхнулася. — Він служить у військово-морських силах. Я бачу його приблизно раз на пів року.

Коррідон знову щось пробурмотів.

— Ну, то й добре, — резюмував він.

— Справді? Ми з ним просто подобаємося одне одному, — сказала Енн, немовби обороняючись. — І нічого більше.

— То нехай він і надалі вам подобається, — кисло відказав Коррідон. — Менше знатимете горя. Навіщо зайві клопоти.

— Які клопоти?

Коррідон несподівано зупинивсь і пильно подивився на Енн.

— Ви мені подобаєтеся, — сказав він рівним, стриманим голосом. — А коли мені подобається якась особа, я стараюся зробити все, щоби цю особу не скривдити. Отакий вже я сентиментальний. Поглянувши на мене, ви б ніколи такого не подумали, але саме такий я є насправді. Таку вже маю ваду.

— Але чому б то ви мали мене кривдити? — спантеличено запитала вона.

— Я йду по вашого брата, чи не так? — нетерпляче сказав він. — Я маю намір передати його до рук поліції. Хоча зараз я вже не так у цьому певен.

— Вам не доведеться передавати його до рук поліції, — спокійно мовила вона. — Либонь, я вас засмучу, та ви стараєтеся марно.

— Що ви хочете сказати?

— Вкотре вам кажу, Браян не вбивав Риту Аллен і не міг зрадити Ґурвіля. Я знаю Браяна. У чомусь він був радше схожий на вас. Він просто не зробив би такого. Тож не хвилюйтеся.

— А зараз послухайте мене, — сказав Коррідон. — Хтось зрадив Ґурвіля. Хтось убив Риту Аллен, Любіша і Гарріса. Якщо ваш брат цього не робив, то хто ж тоді усе це скоїв?

— Не вдаватиму, ніби це мені відомо, знаю лише, що Браян цього не робив.

— Це мене нікуди не приведе. Вибачте, але це геть не доказ.

— До того ж я не вірю, що він живий. Хотіла вірити. Ба, навіть майже повірила, коли ви уперше мені це сказали. Однак потім я чимало думала над вашими словами. Браян дуже багато для мене значив. І я знала, коли саме він помер. Якось уночі я прокинулася й зрозуміла, що його не стало. Міністерство авіації повідомило мене про його смерть лише чотири місяці потому, але це вже не стало для мене несподіваним ударом. Я знала про це вже давно.

Коррідон поплескав її по руці.

— Ну ж бо, не треба про це. — А тоді в його голосі пролунала нотка роздратування: — Ліпше думайте про свого милого морячка. А зараз ходімо, ми марнуємо час.

Трохи згодом, коли сонце вже хилилося за пагорби, сталося дещо несподіване. Енн перша почула рев моторів і поглянула вгору. Вона побачила, як праворуч від них понад ялицями різко здійнявся вгору гелікоптер і полетів щонайменше у п'ятистах футах над землею.

— На землю! — крикнув Коррідон, однак Енн уже лежала пластом, коли він упав обіч неї. Удвох вони прикипіли очима до машини, що ширяла над ними.

— Вони нас помітили, — з відразою зауважив Коррідон. — Хто би сподівався? Певно, я їм конче потрібен. — Він бачив, як пілот і ще один чоловік вихилилися з кабіни. Пілот помахав Коррідону рукою. — Який милий та дружній тип, правда? — гірко провадив він далі. — Зараз ці двоє викличуть по рації тих загоничів і скерують їх просто на нас. Ну ж бо, мерщій до лісу. Це наш єдиний шанс.

Вони зірвалися на ноги та кинулися бігти через відкриту долину в керунку ялицевого лісу. Бігти було доволі далеко — до лісу залишалося пів милі. Гелікоптер злетів над ними та шугав у повітрі, неначе яструб.