— Це не для вас, мадам! — гаркнув Керман, помітивши, що ще якась дівчина продирається до нього. — Це приватний човен! Спробуйте щастя деінде.
Дівчина, істерично волаючи, кинулася до нього й обхопила його ноги руками.
— О Боже! — заволав Керман. — Та ви з мене так і штани знімете! Віку, дай мені руку! Ця дама точно здуріла!
Я перекинув ногу через канат і опинився на мотузяній драбині.
— А я гадав, що тобі подобаються такі пристрасні дамочки. Якщо вона аж так «запала» на тебе — бери її зі собою!
Уже не знаю, як йому вдалось її спекатися, але коли я зістрибував у човен, Керман так швидко зіслизнув мотузяною драбиною, що мало не збив мене з ніг.
— Спокійніше! — закликав я його і схопив за барки, аби врівноважити.
Майк швидко завів двигун, і човен почав віддалятися від судна. Нам довелося в буквальному сенсі прокладати собі шлях, бо кількість човнів, що прибувала до яхти, просто вражала. Це вже нагадувало Дюнкерк [33] Місто у Франції; під час Другої світової війни стало відомим завдяки «Операції Динамо» — операції з евакуації британських та французьких військ у 1940 р. За наказом Вінстона Черчілля всі судна, великі й малі, були спрямовані до Дюнкерка для того, щоб забрати англійських солдатів. Вінстон Черчілль назвав цю операцію «Дивом Дюнкерка», коли більш як 388 тисячам осіб удалося втекти з міста, котре оточили німці, до Великої Британії.
.
— Хороша робота! — похвалив я Майка, поплескавши його по широкій спині.
— Ви, хлопці, прибули саме вчасно.
І я озирнувся на «Корабель мрії». Нижня палуба тепер була у вогні, й дим оповивав яхту звідусіль.
— Цікаво, на скільки вона застрахована?
— Це твоїх рук діло? — перепитав Керман.
— Звісно, що ні, йолопе! Шеррілл мертвий. Хтось його застрелив, а потім підпалив яхту. Якби ми випадково не наткнулися на нього, то ніхто ніколи не знайшов би його.
— Дорогуваті похорони, — зауважив Керман байдуже.
— Не дуже — якщо судно застраховане. Краще заспокой Полу. А я поки що погляну ось на це, — і витягнув з кишені досьє Ейнони Фрідлендер.
Керман присвітив мені ліхтариком.
— Що це в тебе? — спитав.
Поглянувши на перший же аркуш досьє, я не повірив власним очам.
Пола незадоволено зауважила:
— Віку, може б, ми краще вирішили, що робитимемо далі?
— Що робитимемо? Ми з Джеком займемось Ейноною. А тим часом ти розповіси Міффліну про Шеррілла. Змусь його якнайшвидше поїхати у той будинок Морін на скелі. Усе повинно скінчитись уже сьогодні ввечері.
Пола витріщилася на мене.
— Хіба тобі не краще самому зустрітися з Міффліном?
— У нас нема на це часу. Якщо Ейнона — в будинку Морін, то їй загрожує смертельна небезпека.
Керман нахилився до мене.
— Що все це означає?
Я потріпав паперами перед його носом.
— Тут усе описане, а той дурень Міффлін не вважав за потрібне розповісти про це мені. З 1944 року Ейнона хворіла на ендокардит. Я ж казав тобі, що вони намагаються приховати якогось великого кота у мішку. Тож тепер той нарешті виліз!
— У Ейнони слабке серце? — перепитав Керман, витріщившись на мене. — Але ж ти маєш на увазі Дженет Кросбі, чи не так?
— Послухай-но опис Ейнони, — сказав я.
— Зріст: п’ять футів [34] 1 фут = 30,5 см.
, темноволоса, очі карі, повненька. Обміркуйте почуте.
— Але це не так! Вона висока й білява! — заперечив Керман. — Про кого ти говориш?
Пола здогадалася перша.
— Це — не Ейнона Фрідлендер. То хто ж це?
— Ясна річ, що не вона! — схвильовано сказав я. — Хіба ви не розумієте? Тоді, у «Крествейз», од серцевого нападу померла саме Ейнона! А дівчина, яку тримали у санаторії Зальцера, — Дженет Кросбі!
Ми стояли біля підніжжя майже прямовисної скелі, вдивляючись у темряву. Далеко в морі палало величезне багаття, що було колись яхтою «Дрім шіп». Великий грибоподібний стовп диму завис у нічному небі.
— Видряпатися туди? — спитав Керман. — Ти що, вважаєш, ніби я мавпа?
— А про це тобі краще поговорити зі своїм батьком! — сказав я, вишкірившись у темряві. — Бо іншого шляху нема. Головний вхід заблокований подвійними воротами, через які пропущено електричний струм, а огорожа обплутана колючим дротом. Якщо маємо намір туди дістатися, то лише так.
Керман відступив на кілька кроків, щоб вивчити рельєф скелі.
— Три сотні футів — це тобі не дюйм, — сказав він, і в його голосі вчувався страх. — Боюся, що буду в захваті від кожного фута цієї милої скельки!
— Ну що ж, ходімо! Принаймні спробуймо!
Читать дальше