Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

— І що, в біса, ти тут робиш? — почувся голос із темряви.

Я мало не підстрибнув.

Короткий кряжистий чоловік у морському кашкеті виник нізвідки. Облич один одного ми не бачили, хоч і пильно вдивлялися.

— Скільки разів я вам казав: тримайтеся подалі від цієї палуби! — рявкнув він, коли ми зблизилися.

Він спробував схопити мене за руку, але я ухилився. І блискавично, щосили, поцілив йому в живіт. Тому перехопило подих, і він подався уперед, намагаючись віддихатись. Я врізав йому в щелепу, мало не вивихнувши при цьому собі зап’ястя. Він опустився накарачки, а потім завалився на спину. Я нахилився, схопив його за вуха і гримнув головою об палубу.

Усе це сталося за кілька секунд. Я знову побіг до Полиної каюти, розчахнув двері й затягнув туди непритомного товстуна, кинувши його на підлозі.

— Наштовхнувся на нього, — важко дихаючи, пояснив я Полі, схиляючись над чоловіком. Припіднявши повіки, заглянув йому в очі. Він був живий, але, судячи з млявості, ще деякий час пробуде у «відключці».

— Запхай його у шафу, — попросила Пола. — Я за ним пригляну.

Збліднувши, вона, проте, залишалася спокійна. Нелегко було вивести її зі себе.

Я протягнув товстуна через усю каюту до шафи. Мусив його туди увіпхати, але, щоб зачинити дверцята, довелося налягти на них усім тілом.

— Фу! — сказав Полі, витираючи спітніле обличчя. — З ним усе буде в порядку — якщо він не задихнеться. У шафі — наче в топці.

— Саме це мене й турбує — навіть підлога в каюті гаряча. Як ти гадаєш — може, десь на яхті пожежа?

Я доторкнувся до килима. Він був справді теплий — і навіть занадто. Відчинивши двері, я приклав руку до дощатої підлоги в коридорі. Вона була така гаряча, що мало не обпік руку.

— Боже мій! — вигукнув я. — Здається, ти права. Ця клята яхта десь унизу горить. — І я схопив Полу за руку й потягнув на палубу. — Ти тут не залишишся. Ходімо, мала, — і тримайся мене. Оглянемо все удвох, а потім піднімемося на верхню палубу.

Я звірився зі своїм годинником: за п’ять дев’ята. Джек буде тут через кілька хвилин.

На палубі Пола спитала:

— Може, нам слід здійняти тривогу? Бо ж на яхті повно людей, Віку!

— Ще не час — пізніше, — озвався я.

У дальньому кінці коридору помітив двері. Постояв трішечки, прислухаючись, а потім повернув ручку та відчинив їх.

Там було спекотніше, ніж у розпеченій духовці, й навіть фарба на стінах потекла. Це була гарна кімната: велика, простора і гарно умебльована — щось середнє між робочим кабінетом та кімнатою відпочинку. Великі вікна по обидва боки кімнати виходили на пляж Оркід-сіті й Тихий океан. Самотнє світло настільної лампи відкидало сліпучу калюжку на стіл та частину килима. Решта кімнати залишалась у темряві. Сюди долинали приглушені звуки музики та м’яке ковзання ніг паркетом.

Я відчинив двері, тримаючи зброю напоготові. Пола зайшла слідом за мною і зачинила двері. Тут явно відчувався запах диму та горіння, і коли я підійшов до столу, то зауважив, що килим тліє, а дим струминками просочується крізь обшивку між панелями.

— Вогонь прямо під нами, — повідомив Полі. — Тому тримайся ближче до дверей. Підлога щомиті може завалитися. Здається, це робочий кабінет Шеррілла.

Одну за одною я відчиняв шухляди письмового стола, сам не знаючи, чого шукаю. В нижній шухляді знайшов квадратний конверт. Одного погляду на нього виявилось достатньо, щоб зрозуміти, що це — зникле досьє Ейнони Фрідлендер. Я згорнув його та поклав у кишеню штанів.

— Гаразд, — урешті сказав. — Тепер ходімо звідси.

Пола тремтливим голосом запитала:

— Віку — а що це там, за столом?

Я заглянув за стіл. Там справді щось біліло, за обрисами дуже нагадуючи чоловіка. Я підніс настільну лампу, і тепер світло впало просто на нього. Полі аж віддих перехопило, бо це був Шеррілл. Він лежав горілиць, і на лиці його застиг оскал. Одяг на ньому тлів; на руках, розкинутих на задимленому килимі, виднілися сліди опіків. Його вбили з близької відстані пострілом у голову. Половину черепа знесло.

Коли я нагнувся, щоб оглянути вбитого, почулося потріскування, і два великих язики полум’я вирвалися з-під підлоги та лизнули мертве обличчя.

Маленький італієць стояв у дверях, витріщившись на нас. У руках тримав тупоносий автоматичний пістолет, і дуло його було спрямоване мені в груди. Гидке смагляве обличчя лисніло від поту, чорні очиці палали ненавистю. Він виник наче з-під землі.

— Віддай це мені, — сказав, простягаючи до мене руку. — Ну, те, що ти сховав у кишеню.