Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

Щось тверде торкнулося моєї ноги.

— Спокійніше! — почав умовляти мене Керман, підставляючи плече. — Ставай на плече й підтягуйся!

— Я ж лише зіштовхну тебе вниз, дурню! — заволав я.

— Ну ж бо! — голос Кермана затремтів. — Я добре тримаюся — роби це повільно та обережно: жодного різкого руху.

Мені не залишалося нічого іншого. Дуже обережно я перемістив вагу тіла на його плече. Руками схопився за інший виступ, де міг триматися міцніше.

— Тож я стаю на тебе, добре?

— Добре, — сказав Керман, і я відчув, як він натягся.

Я напружив руки та плечі й опинився на дні ущелини.

Лежав там, спостерігаючи, як над виступом з’явилася голова Кермана. Відповз убік і притягнув Кермана до себе. Ми мовчки плюхнулися пліч-о-пліч.

Через деякий час я непевно звівся на ноги.

— Це — незабутня ніч, — сказав я, притуляючись до стінки ущелини.

— Так, — підтвердив Керман. — Чи отримаю за це медаль?

— Натомість куплю тобі випивку, — сказав я, набираючи в груди побільше повітря, опираючись плечима в одну стінку та відштовхуючись ногами від іншої. Так орудуючи ногами й руками, спромігся сісти між двома стінками.

— Й отаким чином ти маєш намір мандрувати далі? — нажаханий, спитав Керман.

— Так; це старовинний швейцарський прийом.

— Я також маю це робити?

— Авжеж: якщо не хочеш залишитися тут до кінця своїх днів, — жорстоко констатував я, — іншого способу нема.

Я почав повільно просуватися вгору. Гострі виступи скелі впивалися мені у плечі, й це була дуже марудна робота, проте успішна.

Якщо м’язи на ногах не відмовляться мені слугувати, то я таки видряпаюся на вершину. Але якщо вони мене підведуть, то моє приземлення з прямовисної скелі буде блискавичним.

Я продовжував просуватись угору. Бо краще вже так, ніж підкоряти опуклість. Подолавши третину шляху, я змушений був відпочити. Ноги боліли так, наче я пробіг сотню миль, а м’язи стегон тремтіли.

— Як ти, друже? — гукнув Керман, спрямовуючи на мене світло ліхтарика.

— Здається, я поки що не розпався на шматки, — протягнув я зі сумнівом у голосі. — Зачекай, поки дістануся вершини — тоді й ти спробуєш так розважитися.

— Не поспішай — я зачекаю: то справа не спішна.

Я знову почав сходження. Робота повільна, і плечі в мене сильно боліли. Я продовжував вдивлятись у зоряне небо. Воно неначе наблизилося до мене. Можливо, то була лише гра моєї розпаленілої уяви, але це надихнуло мене продовжувати рух нагору. Я й продовжував: повітря зі свистом виривалося крізь мої зціплені зуби, ноги мов заклякли, плечі саднили. Усе вище й вище: дюйм за дюймом, знаючи, що дороги назад нема. Я мусив або видряпатись, або померти.

Ущелина почала звужуватись, і я зрозумів, що проминаю опуклість скелі. Підйом ставав усе тяжчим. Мені доводилося підгинати коліна аж до підборіддя. Дедалі важче було користуватися ними як важелем. Раптом я зупинився, бо далі рухатися не міг. Опуклість наді мною звузилася до трьох футів. Напружившись, я витягнув ліхтарик і присвітив собі шлях нагору. На відстані витягнутої руки на скелі ріс миршавенький кущ. Праворуч був вузенький виступ — практично вершина скелі.

Я сховав ліхтарик у кишеню і потягнувся до куща. Схопився за нього в тому місці, де він вріс у гору, й легенько потягнув гілля. Кущ витримав. Я перемістив частину своєї ваги на нього. Він і далі вистояв. Тоді я, набравши в груди побільше повітря, ослабив тиск на ноги й сильно хитнувся. Це був неприємний момент. Кущ зігнувся, але коріння його було міцне. Я розгойдувався на ньому, відчуваючи, що піт градом стікає мені спиною. Тоді гойднувся у бік уступу, а вільною рукою пошукав, за що б ухопитися. Пальці занурилися в заглибину — недостатньо широку, щоби втримати мене, однак достатню для того, аби я зміг відновити рівновагу. Отак і висів: тіло притиснуте до скелі, ноги метляються в повітрі. Правицею вхопившись за кущ, лівою рукою зануривсь у вузьку виїмку в скелі. Один неточний рух — і полечу вниз. Я був страшенно наляканий. Мови нема — в житті у мене були неприємні моменти, але щоб Такий...

Дуже обережно я почав підійматися — тримаючись правою рукою, а підтягуючись лівою. Голова та плечі піднялися над виступом, і я подався вперед, торкнувшись грудьми майданчика. Отак на півдорозі завис, і серце моє мало не вискочило з грудей, а кров лунко пульсувала у вухах. За якусь мить достатньо зібрався зі силами, щоб піднятися на ще кілька дюймів. Затягнув коліно на майданчик і перепочив. Потім, із відчайдушним зусиллям, ривком кинувся вперед і опинився на уступі долілиць, усвідомлюючи лише биття власного серця та утруднене дихання.