Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

— Убити батька Фрідлендер — також ваша ідея?

Вона гидливо скривилася.

— А що мені залишалося робити? Якби він розповів вам, що у доньки було хворе серце, то ви відразу б про все здогадались. Я запанікувала. Подумала: якщо ми змусимо його замовкнути і викрадемо папери з поліції, то ще якось виплутаємось. Але все намарне.

— То Дженет тут?

Морін стенула плечима.

— Так; а де ж іще?

— І ви ламаєте голову, що робити з нею далі?

— Так.

— Є якісь міркування?

— Можливо.

Я допив віскі. Справді потребував його.

— Це ви застрелили Шеррілла? І підпалили судно?

— Ви забагато знаєте.

— То це ви?

— Я. Бо знала, що Шеррілл мене видасть, тільки-но поліція вийде на нього. У будь-якому разі від нього були тільки неприємності. Підпалити таку яхту — справжня насолода. Я завжди її ненавиділа. Чи добре вона горіла?

Я сказав, що добре.

Кілька хвилин ми сиділи, дивлячись одне на одного.

— Я оце саме думала про вас, — раптово озвалася вона. — Чи не могли б ми з вами об’єднатися? Безглуздо віддавати такі гроші купці якихось підстаркуватих учених. Адже залишаються ще принаймні два мільйони.

— То як ми їх розподілимо?

Морін сиділа, покусуючи палець і розмірковуючи над тим, як нам краще об’єднатися.

— Розумієте, вона — моя сестра. Тож не можу тримати її тут довго. Якщо з’ясується, що вона жива, то я втрачу всі свої гроші. Було б краще, якби вона померла.

Я ніяк не прокоментував її слова.

— Уже двічі чи тричі я піднімала на неї зброю, — сказала вона після чималої паузи. — Але щоразу, коли збираюся натиснути на гачок, мене щось зупиняє. Морін втупилась у мене, а тоді сказала:

— Дам вам половину грошей.

Я загасив сигарету.

— То ви пропонуєте мені зробити це за вас?

Цього разу безглузда посмішка таки сягнула її очей.

— Подумайте лише, чого ви могли б досягти з такими грошима!

— Я і думаю, але поки що не можу цього уявити.

— Таки дам їх вам — випишу чек просто зараз.

— Але ж ви завжди можете анулювати свій чек, чи не так? А ще можете застрелити — як Шеррілла, — зауважив я, поглянувши на неї коронним «тупим» позирком.

— Коли я про щось говорю, то саме це і маю на увазі; а коли вже даю обіцянку, то дотримуюсь її, — терпляче пояснила вона. — А крім того, ви можете отримати на додачу й мене.

— Невже? — я намагався сказати це з більшим ентузіазмом, аніж відчував насправді. — Чудово! — промовив, підводячись. — То де вона?

Морін витріщилася на мене; її обличчя й далі нічого не виражало, але на правій скроні почав смикатися нерв.

— То ви таки маєте намір це зробити?

— А чом би й ні? Лише дайте мені зброю і скажіть, де вона.

— Хіба ви не хочете, щоб я спершу виписала чек?

Я заперечливо похитав головою.

— Довіряю вам, — сказав, щиро сподіваючись, що не переборщив з отим своїм тупуватим поглядом.

Вона показала на двері в дальньому кінці кімнати — якраз навпроти двостулкових дверей веранди.

— Дженет там.

Я підвівся.

— Тоді дайте мені пістолет. Це має виглядати як самогубство.

Морін кивнула.

— Так; я про це вже думала. Але ж ви... ви не зробите їй боляче?

Тепер очі її були порожні. Здається, думками вона була десь далеко.

— Пістолет, — нагадав я їй, клацнувши пальцями.

— О, так! — Морін здригнулася, нахмурилась і обвела туманним поглядом кімнату. — Він був десь тут.

Нерв на скроні стрибав, мов жабка.

— Гадаю, він у моїй сумочці.

Сумочка лежала на одному з крісел. Морін подалася, було, до неї, але я випередив її.

— Гаразд! — сказав. — Сам дістану. А ви поки що сядьте і розслабтеся.

Я узяв сумочку і розщепнув замок.

— Не відкривай її, Меллою!

Я швидко обернувся.

У дверях стояв Манфред Віллет. У руці він тримав автоматичний пістолет, спрямований на мене.

Морін пронизливо закричала.

— Ти, дурню! Чому ти трохи не почекав? Він уже на все погодився! Безмозкий ідіоте!

Холодні очі Віллета ковзнули з мене на неї.

— Він і не збирався цього робити, — коротко сказав. — Просто хотів забрати в тебе зброю. А тепер заспокойся і дозволь мені самому залагодити справу.

Морін знерухоміла й повернулася до мене. Її темні очі гарячково зблиснули.

— То ви справді не мали наміру цього робити? — вимогливо спитала вона. — Так?

Я хитнув головою.

— Звісно ж, не зробив би цього, — і приязно їй посміхнувся.

— Усе це зайшло надто далеко, — сказав Віллет, заходячи в кімнату. — Сідайте, — запросив він мене. — Хочу з вами поговорити.