Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

Він ще більше зіщулився і заплющив очі.

— Щасливо, містере Сп’юек! — м’яко промовив він.

— Бувайте! — відповів я і вийшов.

Секретарка з кислим виразом обличчя провела мене поглядом.

— На старого вилили відро холодної води, — сказав я собі. — Тепер треба буде його трохи розігріти.

Я відчував, що секретарка так і обпікає мене поглядом, однак не озирнувся. Зачинив за собою двері приймальні й повільно спустився сходами. Зловив себе на тому, що розсіяно насвистую «Похоронний марш» Шопена.

Готель «Істерн» був незграбною триповерховою будівлею з уже звичними пожежними сходами перед входом. На терасі стояло з десяток крісел-гойдалок. Я піднявся сходами і через терасу пройшов у хол. Побачив пальми у шапликах, масивні меблі з червоного дерева та бронзові плювальниці.

Клерк за конторкою схилився над книгою реєстрації гостей. Біля нього стояла дівчина. Вона була висока; золотаве волосся спадало на комір сіро-блакитної сукні з картатої тканини. На руці вона тримала легкий сірий плащ, а коло ніг її стояла валіза з наклейками різних готелів.

Я підійшов до конторки і вичекав трохи.

Клерк запитав у дівчини:

— Ви бронювали номер?

Вона відповіла заперечно.

Він із сумнівом поглянув на неї, і в мене склалось враження, що він збирається їй відмовити.

— А для чого замовляти номер заздалегідь? — запитав я. — У вас більше вільних кімнат, аніж у собаки бліх.

Він поглянув на мене холодно, але підсунув реєстраційний журнал до дівчини. Вона мигцем зирнула на мене і вписала своє прізвище. Дівчина була доволі гарненька. Мала свіжий колір обличчя та дрібні, проте правильні риси обличчя.

Портьє подав мені ключ, і я пішов до ліфта. Носильник-негр підняв валізу гості і приєднався до мене. Дівчина зайшла в ліфт услід за нами, і ми піднялися на третій поверх.

Негр відімкнув двері дівчини — якраз навпроти моїх. Перш ніж зайти в свій номер, я озирнувся на дівчину. Вона також дивилась на мене.

— Дякую, — промовила і мило мені посміхнулася.

— Можливо, вам краще було б зупинитися деінде, — зауважив я. — Це препаршивий готель.

— І все ж він кращий за деякі інші, — відповіла вона, знову посміхнувшись та заходячи у свій номер.

Я зачинив за собою двері.

Про мою кімнату годі й розводитись. Ліжко біля вікна. Комод із білою плямою від розлитого джину та пара великих крісел. На столику поруч із ліжком — старомодний телефонний апарат з нефарбованою металічною базою та слухавкою з прозорою целулоїдною мембраною. Відразу за шафою для одягу — ванна кімната.

Я зняв капелюха і присів в одне з крісел. Гуркіт трамваїв за вікном та невпинний скрегіт ліфта між поверхами вказували на те, що спокою мені тут не буде.

Запалив сигарету, вирішивши, що мені допоможе випивка. Підійшов до телефону і замовив у номер пляшку шотландського віскі з содовою. Потім знову всівся у крісло і почав розмірковувати про Вулфа, Діксона та Еслінгера. Знову прокрутивши все в голові, дійшов висновку, що неприємностей мені не уникнути. Я не надто цим переймався, бо й раніше встрявав у халепи. Але подумав, що мені слід попередити про це полковника Форсберга, бо за особливо небезпечні розслідування передбачені спеціальні надбавки.

Я вже почав було подумки складати рапорт, котрий мав намір надіслати полковникові, коли стукіт у двері перервав хід моїх думок.

Гадаючи, що це принесли моє замовлення, я, не повертаючи голови, гукнув: «Заходьте!»

Дівочий голос промовив:

— Я зробила таку дурницю — десь загубила ключ від своєї валізи!

Я обернувся і підвівся з крісла.

Дівчина вже встигла зняти капелюшка і виглядала без нього ще гарнішою. Вона стояла у дверях, тримаючись за ручку, і з надією дивилася на мене.

У неї були спокусливі стегна і гарні довгі ноги.

— Звідкіля ви дізналися, що я мало не з дитинства люблю зламувати замки? — сказав я. — Я намагався приховувати це навіть від найближчих друзів!

Вона розсміялася.

— Я цього й не знала, — відповіла. — Просто подумала, що ви зможете щось із цим зробити — тому що ви такий дужий і на вигляд тямущий.

— Може, зайдете? — сказав я, запрошуючи її присісти в крісло. — Ось-ось принесуть віскі з содовою. Моя матуся не любить, коли я п’ю наодинці.

Дівчина завагалася; тоді, зачинивши за собою двері, підійшла до крісла. Сіла, прикривши коліна спідницею, і звела на мене очі.

— Я справді лише хотіла, щоб ви відкрили мені валізу, — додала вона.

— Не хвилюйтеся так за свою валізу, — сказав я, знову сідаючи у крісло. — Відкрию її після того, як ми чогось вип’ємо. Я в цьому місті лише три години, а вже почуваюсь страшенно самотнім.