Я повернув ручку та увійшов у вузьку кімнатку з двома вікнами, усе вмеблювання якої складали ветхий письмовий стіл, полички з підшивками газет та потертий килимок на підлозі.
Жінка, котра сиділа в кімнатці, відвела погляд від вікна і глянула на мене без особливого інтересу. Мала років сорок і була худа й неохайна. Вигляд у неї був кислий.
— Редактор у себе? — спитав я, піднімаючи капелюха та намагаючись глянути на неї більш приязно, ніж вона на мене.
— А хто його питає? — поцікавилась вона тоном, з якого я зрозумів, що редактора нечасто турбують відвідувачі.
— Мене звати Сп’юек, — відрекомендувався. — І я тут не для того, щоби продати йому якусь дурницю чи просто змарнувати.
Вона відчинила двері в дальньому кінці кімнати, які я спершу й не помітив, і зникла за ними. Я притулився до стіни і запалив сигарету. Вирішив, що як на редакцію газети, це нікчемна місцина. Міська газета має займати більш презентабельне приміщення.
Невдовзі жінка повернулася.
— Містер Діксон може приділити вам кілька хвилин, — я проминув приймальню, посміхнувся жінці й увійшов у сусідню кімнату.
Вона була ще гіршою, ніж приймальня. У кріслі-вертушці сидів немолодий тип у сірому вовняному костюмі — такому заяложеному, що аж вилискував від бруду та старості.
Блідо-сіра лисина вимальовувалась на маківці посеред ріденького сивого волосся. Власник усього цього мав проникливі сіро-зелені очі та гачкуватий ніс, котрий, певно, свого часу багато кого дзьобав.
— Містере Сп’юек? — перепитав він густим баритоном.
Я кивнув.
— Присядьте, містере Сп’юек.
І вказав жирною волохатою рукою на стілець навпроти.
— Завжди радий вітати гостей нашого міста.
Він зробив паузу, дивлячись на мене вичікувально.
— А ви ж, гадаю, наш гість?
Я присів.
— Можна сказати, що так, — підтвердив я, присуваючи стільця до столу. — Але до того, як викладу свою справу, я би хотів вас дещо запитати.
Він поколупався у вусі. Потім витяг пальця, уважно його оглянув і витер об штани.
— Та що завгодно, — відповів він, посміхаючись. Однак його посмішка була фальшивою та доволі кислою і не відбилася в очах.
— Вам же байдуже до того, хто стане мером міста? — випалив я.
Він не очікував такого запитання. Тому швидко прикрив очі повіками і заповз у свій панцир, ніби потривожена черепаха.
— Цікаво, навіщо ви це спитали? — зронив він після хвилинного мовчання.
— Невже ви не можете відверто сказати «так» чи «ні»? — зауважив я, струшуючи попіл на потертий килим.
Він гостро глянув на мене, розмірковуючи.
— Гадаю, що міг би, — сказав обережно. — Але не розумію, чому я повинен обговорювати політичні питання з незнайомцем, містере Сп’юек.
Ми поглянули один на одного.
— Вам не слід сприймати мене як чужинця, — відповів я. — Якщо викладете свої карти на стіл, то ми зможемо бачитися доволі часто.
Він обміркував мою пропозицію і зненацька розсміявся. Сміх його радше нагадував завивання гієни.
— А ви з характером, сер, — зауважив він, витираючи руки промокальним папером. — Справді, чом би вам цього й не сказати? Що ж, дозвольте, як ви кажете, викласти свої карти на стіл. Вибір — між містером Вулфом та містером Старкі — не такий уже й великий; містер Еслінгер був би кращим мером. Але загалом мені не так і важливо, хто стане мером. Я здатний розглядати перебіг виборчої кампанії неупереджено.
— Достатньо відверто, — сказав я, дістаючи своє посвідчення детектива і подаючи йому.
Він роздивлявся його з очевидним інтересом. Розглядав так довго, що за цей час можна було вивчити все напам’ять. Нарешті повернув мені картку.
— Вельми цікавий документ, — зауважив він і знову поколупався пальцем у вусі. — Я відразу здогадався, що ви — детектив із Нью-Йорка.
Я пильно вдивлявся у нього, щоби зауважити, коли нарешті на його обличчі з’явиться загальний ворожий вираз, однак таких змін я не помітив.
— Можливо, ви навіть захочете мені допомогти, — зронив я, ховаючи посвідчення в кишеню.
— Я міг би, — відповів Діксон, постукуючи пальцями по брудному столу. — Але не бачу причини, чому мав би це робити. Я нікому не допомагаю, містере Сп’юек.
Я посміхнувся.
— Можливо, інші просто не потребують вашої допомоги, — сказав я. — А все, що мені потрібно — це трохи інформації про Кренвіль. До того ж я уповноважений за це заплатити.
Він заплющив очі, однак недостатньо швидко, щоб я не встиг помітити в них інтерес та жадібність.
Читать дальше