Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

— На ній нью-йоркські номери. Здається, вони тут не вельми популярні. Дехто вже мені про це натякнув.

На мить на її обличчі промайнуло задоволення, але потім вона знову опанувала себе.

— Ви можете залишити її за рогом будинку, в гаражі. Там достатньо місця.

Я подякував.

— Забув запитати ваше ім’я, — спитав я уже коло дверей.

— Вілсон.

Вона почервоніла й знітилася.

— Ви дуже допомогли мені, міс Віл сон! — сказав я. — Сподіваюсь, я не надто багато часу у вас забрав.

Вона відповіла, що ні, й підтягнула до себе друкарську машинку.

Я замовив собі номер в готелі «Істерн» на Мейн-стріт, залишив там речі та знову вийшов на розпечену вулицю. Узяв таксі до аптеки, в якій працював Мак-Артур.

Здавалося, таксист дочекатися не міг, поки мене спекається — він навіть проїхав на червоне світло, незважаючи на те, що в якомусь ярді від нас стояв регулювальник-поліцейський. Той навіть не повернув голови у наш бік. І я подумав, що шеф поліції Мейсі — геть тупий чолов’яга.

Через чотири хвилини карколомної їзди ми опинились на похмурій, брудній вулиці, облямованій багатоквартирними будинками, де здавалось житло в оренду. Металеві пожежні сходи вилися уздовж будинків нагору, і на цих сходах стояли чи сиділи групками чоловіки та жінки. Їхні обличчя як по команді повернулись на звук таксі. Деякі жінки крикнули щось своїм чоловікам крізь відчинені кватирки — аби ті нічого не пропустили.

Я вже знав, що зробив помилку, приїхавши сюди на таксі. Тож звелів водієві зупинитись, не доїжджаючи до названого будинку.

— Адреса, яка вам потрібна, он там, — сказав він, пригальмовуючи.

Я попросив таксиста проїхати трохи далі, і той, сердито глянувши на мене через плече, проїхав уперед. Наприкінці вулиці він повернув наліво, і я звелів йому зупинитися. Дав йому п’ятдесят центів і вийшов з машини до того, як він спромігся щось сказати. Обійшов квартал, даючи можливість роззявам трохи заспокоїтися. Тоді неквапно пішов вулицею, що вела до помешкання Мак-Артура.

Увесь час відчував, що мене проводжають поглядами. Я йшов, не підводячи очей, однак знав, що ті розтелепи гадають, хто я такий і для чого тут вештаюся. Це — найгірша частина роботи в такому маленькому містечку, як Кренвіль. Усі знають один одного і чужинець тут — як більмо в оці.

Потрібний мені будинок виявився п’ятиповерховою будівлею на середині вулиці. Я був радий якнайшвидше зайти в під’їзд — подалі від цікавих очей. Внизу висіли чотири поштові скриньки — квартира Мак-Артура знаходилась на третьому поверсі.

Я піднявся сходами. Доріжки на них не було, однак східці були чисті. В під’їзді витав затхлий запах їжі, та загалом тут було не так вже й гидко.

Я постукав у двері квартири на третьому поверсі й трохи зачекав.

Двері відчинив неголений чоловічок у сорочці без комірця, зім’ятих штанях та домашніх капцях. Його худе, жовте обличчя було сумним.

— Що вам треба? — запитав він, дивлячись на мене крізь товсті скельця окулярів.

— Містере Мак-Артур?

Він кивнув. Я бачив, що його здивувало, коли його назвали «містер». Вигляд у нього був такий, наче йому багато чого довелось зазнати в житті.

— Це стосується вашої доньки, — обережно промовив я, пильно вдивляючись у нього.

Страх і надія зблиснули в його очах одночасно, і він змушений був опертися об одвірок.

— Її... її знайшли? — з надією запитав він.

— Ще ні, — і я зробив крок уперед. — Хотів би зайти на хвильку.

На його обличчі читалося розчарування, але він пропустив мене.

— Тут не прибрано, — пробурмотів він, наче вибачаючись. — Я не можу думати про порядок тепер, коли усе це звалилось на мене.

Я щось співчутливо буркнув і зачинив за собою двері. Кімната була маленька, чиста та вбого умебльована. В кутку на мотузці сушилися жіночі панчохи та білизна.

Мак-Артур став біля столу, запитально дивлячись на мене.

— То звідки ви?

Я витяг посвідчення детектива і помахав ним йому під носом. І ще до того, як він зміг його роздивитися, сховав у кишеню.

— Я займаюся справою про зникнення вашої доньки, — пояснив. — Надайте мені необхідну допомогу — і я знайду її.

— Звісно ж! — охоче погодився він. — А що ви хочете знати? Тут вже перебувало стільки людей з різними запитаннями... — він у відчаї переплів руки. — Але досі нічого не зроблено!

Я присів обіч столу.

— Як ви гадаєте, що з нею сталося?

— Не знаю, — він намагався вгамувати дрож у руках, але це йому не вдавалося. Ці руки нагадали мені тріпотливі крильця метелика.