Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

Я узяв її за плечі й легенько підштовхнув з кімнати у напрямку її власного номера.

— Ви би вельми здивувалися, якби знали, якими удавано скромними бувають ці ніґґери.

Без особливих зусиль я відкрив валізу шпилькою. На це й хвилини не пішло.

— Тепер ви бачите? — посміхнувся я їй. — Друзі недаремно називають мене Чарлі Пейсом [1] Чарлі Пейс — найславетніший зломщик в історії; легенда лондонського злочинного світу 19 століття, його злочини описували Конан Дойль і Марк Твен). .

— А я гадала, що вас звати Марк, — зауважила вона.

— Так воно й є, але не всім я кажу своє справжнє ім’я, — і пішов до дверей. — То як ви на те, щоб ми познайомилися ближче? Повечеряймо разом!

Вона глянула на мене замислено. Я знав, про що вона думає.

— Не приймайте мене за місцевого донжуана, — м’яко сказав я. — З моїх запрошень не вилітають стріли Амура.

Вона ледь помітно зашарілася і розсміялася.

— Вибачте, — швидко промовила вона, — але в мене сумний досвід. Дівчина в моєму становищі — ласий шматок для чоловіків, в яких високий рівень тестостерону. До того ж я сьогодні трохи втомлена і не хотіла б нічого такого...

— В моєму запрошенні нема «нічого такого», — сказав я, — та ви цілком можете відмовитися.

— Та ні, чому ж! — мовила вона. — Дайте мені лише трохи часу привести себе до ладу. Тоді о восьмій?

— О восьмій, — сказав я і вийшов.

Повернувся у свій номер, витяг конверта і відкрив його. На аркуші було написано таке:

«У вас є дванадцять годин, щоб залишити місто. Вдруге ми не повторюватимемо. Ви навіть не знатимете, що з вами сталося. Це не тому, що ви нам не подобаєтесь — навпаки! — але в Кренвілі недостатньо місця для нас усіх. Тож будьте розсудливим і забирайтеся звідси. Якщо ж ні — похорони за наш рахунок».

Я плюснув собі ще віскі і всівся у крісло. Чолов’яга, котрий підсунув мені листа, знаходиться зараз десь у сусідньому номері. Бо він не зміг би подолати увесь коридор і зникнути з поля зору за той час, поки я підходив до дверей.

Я втупився спочатку на стіну переді мною, потім — на ту, що позаду. Гадав, в якому саме він номері і чи так само розмірковує, що я робитиму далі. Від цієї думки мені стало не по собі.

Я ретельно склав листа, відклав його убік і сів за стіл, щоби написати рапорт полковникові Форсбергу. У мене було півтори години до зустрічі з Мерієн Френч. За цей час мені слід було написати полковникові, прийняти ванну і вирішити, полишу я місто наступного ранку, чи ні.

Тож я посидів трохи за столом, обмірковуючи все, потім поліз у саквояж і дістав звідти чорний поліцейський револьвер 38 калібру. Потримав його трохи в руці і визирнув на вулицю. Потім запхав зброю за пояс.

— Здається, за нами слідкують, — сказала спокійно Мерієн Френч.

Ми саме скінчили вечерю і неспішно поверталися у готель. Великий похмурий місяць висів на небі й недобрим світлом заливав вулицю. Нічне повітря було задушливе, і я ніс піджак на зігнутій руці.

Мерієн, у легкій літній сукні, також зняла капелюшок. Вона захотіла пройтися до готелю пішки. Було щойно по десятій, коли ми полишили ресторан, перетнули дорогу і зайшли під густу тінь дерев. Тоді вона й зробила те своє зауваження.

Я поглянув на неї згори униз.

— А ви впевнені, що це не гра вашої розпаленої алкоголем уяви?

Вона хитнула головою.

— Не думаю. Не обертайтеся, однак я впевнена, що хтось нами таки цікавиться.

Мені ні до чого були проблеми. Принаймні, зараз. Не слід було вплутувати Мерієн у свої справи. Я пошукав очима таксі, однак вулиця була порожня. Я непомітно озирнувся, але тіні від будинків були надто густі, щоби щось розгледіти.

— Я нікого не бачу, — сказав я, все-таки пришвидшуючи ходу. — А ви?

— Коли ми вийшли з ресторану, навпроти стояв чоловік. Він пішов за нами, але потім я його загубила. Я про нього й забула, аж поки він не випірнув знову під вуличним ліхтарем. Щойно я озирнулася, він зник у дверях найближчого під’їзду. Саме те, що він так раптово щез, і викликало у мене підозри. Втім, можливо, я й справді надто збуджена сьогодні, — й вона вклала свою вузьку долоньку в широку мою, легенько її потиснувши.

— А як він виглядав?

— Я добре його не розгледіла. Він був кремезний, та я не встигла роздивитися, як саме він виглядав.

— Гаразд, — сказав я. — Не нервуйте! Можливо, він нас і не переслідує, та якщо так, то я це швидко з’ясую. Щойно звернемо за ріг, пройдіть уперед. Цокіт ваших підборів змусить його піти слідом. Я ж на нього зачекаю і трохи напоумлю.