Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

Коли ми врешті всілися в авто, вона спитала:

— Але ж ви мене не обманюєте, правда?

— Тільки не вас, крихітко, — запевнив я її. — Там справді нікого не було.

— Не розумію, — зауважила вона. — Справді нічого не розумію. Коли я побачила того чоловіка, котрий виринув із темряви, в мене аж мурашки спиною пішли. Ніколи раніше такого не відчувала.

Кожного разу, коли таксі зі свистом проносилося повз черговий вуличний ліхтар, я бачив її обличчя, бліде та змарніле, а її гарно окреслені брови були насуплені.

— Викиньте це з голови, — сказав я. — Там нікого не було — це ваша уява розігралася.

— Цікаво, чому ви сьогодні взяли мене з собою? — несподівано запитала вона.

— Я ж вам казав: почувався самотнім, та й ви самотня, до того ж Кренвіль — вельми похмуре місто. Хіба ви шкодуєте, що пішли зі мною?

— Шкодую? — вона заперечно мотнула головою. — Та це був один з найпрекрасніших вечорів у моєму житті! От якби я ще не була такою дурепою!

Вона випросталася на сидінні та розвернулася так, щоби бути обличчям до мене.

— Що не так із цим містом? Щойно я зійшла з потяга, як відчула... — вона помовчала, потім продовжила:

— О не звертайте на мене уваги — гадаю, що все це лише спека!

— То що ви відчули? — перепитав я, беручи її тендітну ручку в свою.

— Страх. У цьому місті є щось таке, що змушує мене нервувати. Тут так безрадісно, брудно й неприємно. Тут панує дивна атмосфера боязкості. Ви також це помітили, чи це знову лише гра моєї уяви?

— Тут справді безрадісно, брудно та неприємно, — сказав я якомога безтурботніше. — Але вам не слід боятися будь-чого...

— То ви жартували — про всіх тих зниклих дівчат? — раптом спитала вона. — Чи ви їх справді шукаєте?

— Звісно ж, я їх шукаю. Але це не має жодного стосунку до цього міста — дівчата зникають у різних містах. А чому ви раптом про них згадали?

— Не знаю. Думаю, я просто втомилася. Вранці зі мною все буде гаразд.

У цю мить таксі під’їхало до готелю.

— Це справді чудова думка — виспатись, — сказав я, допомагаючи їй вийти з машини. — А тепер — мерщій у ліжко!

Я розрахувався з водієм і піднявся за нею слідом на терасу.

На терасі у кріслах-гойдалках виднілися дві розпливчасті фігури. Я помітив, як вони зиркнули на нас, але не звернув на це уваги. Пройшов через увесь хол до конторки портьє.

— Доброго вечора, — сказав клерк, глянувши спочатку на Мерієн, а потім на мене. На його жовтуватому обличчі читався осуд. — На вас чекають два джентльмени.

— Чекають на мене? — перепитав я.

Він кивнув.

— Вони на терасі.

— Дякую, — сказав я, повертаючись до Мерієн, котра стурбовано спостерігала за мною.

— Піднімайтесь нагору і виспіться, як слід, — промовив я. — Це був чудовий вечір!

— Дякую! — озвалася вона. — Я також отримала неабияке задоволення!

Вона повагалася, а потім попрямувала до сходів.

Я гукнув їй:

— На добраніч! — і повернувся до клерка.

— Хто ці хлопці? — запитав я, запалюючи сигарету й суворо дивлячись на нього.

— Один із них — Мак-Артур, — сказав він байдуже. — Іншого я не роздивився.

Мак-Артур! Це означає лише одне — добре обмізкувавши мої слова, він вислизнув від своєї дружини і тепер готовий говорити.

— Добре, — сказав я. — Зустрінусь із ними, — і знову вийшов на терасу.

Мак-Артур, побачивши мене, звівся на ноги.

— Містере Сп’юек? — спитав обережно. — Так, тепер я бачу, що це справді ви. Хочу вибачитися за...

— Забудьмо, — відповів я, ногою підсуваючи до себе вільне крісло-гойдалку. — Якщо вам потрібна моя допомога — ви її отримаєте.

Інший чоловік також підвівся і тепер стояв, добре освітлений. Він був молодий, тендітний і лише на кілька дюймів нижчий за мене. Костюм мав гарного крою, але носив він його недбало. Краватка зсунулася набік і теліпалась мало не на правому вусі.

— Це — Тед Еслінгер, — неголосно відрекомендував свого супутника Мак-Артур. — Ми обговорили з ним деякі речі і вирішили зустрітися з вами.

— То ви — син Макса Еслінгера? — сказав я, дивлячись на нього з раптовим інтересом.

— Так, — відповів він, простягаючи руку для привітання.

Я втупився у нього. Він мав прекрасної форми голову. Чорне хвилясте волосся зачесане назад, а обличчя бліде, приємне і ніжне.

Ми потисли один одному руки, і я запитально глянув на Мак-Артура.

Але заговорив Тед Еслінгер.

— Містере Сп’юек, — звернувся він до мене, притишивши голос, — ви, певно, усвідомлюєте, в якому двозначному становищі я опинився? Чи є десь тут місце, де ми могли би поговорити без свідків?