Джеймс Чейз - Це не моя справа

Вона ледь чутно зітхнула і взяла мене за руку.

— Гаразд, любий. Я не виказуватиму хвилювання, хоча й нервую. То що робитимемо тепер?

— Повернемося на квартиру, заберемо твої речі та майнемо в аеропорт. Ходімо ж бо, Нетто — наша подорож тільки розпочинається.

За десять хвилин ми вже були на квартирі Медж Кеннітт.

— Сподіваюсь, речей у тебе небагато? — запитав я, кидаючи свого капелюха на шезлонг.

— Лише кілька, — озвалася вона. — Мені б не хотілося полишати всі свої гарні сукні, але ж я зможу купити те, що мені потрібно, і по той бік океану! — Вона підійшла й обійняла мене. — Ти був до мене просто неймовірний, Стіве. Не знаю, як тобі й віддячити. Просто не уявляю, що б я без тебе робила!

На якусь мить я відчув себе негідником — особливо коли згадав, як виглядав на підлозі, скрутившись калачиком, Литтлджонс. Від цього спогаду аж заціпенів.

— Забудьмо про це. Ти готова?

Вона сказала те, що я й хотів від неї почути і від чого залежав успіх чи провал нашого плану.

— Дай мені ще п’ять хвилин, Стіве, — сказала вона. — Хочу переодягнутися. Цей мій одяг недостатньо теплий для такого довгого перельоту.

— Гаразд. Одягни щось вовняне, — порадив я. — Радо допоможу тобі переодягнутися!

Вона силувано засміялася і пішла в спальню.

— Не заходьте сюди, містере Гармасе, — сказала вона з удаваною суворістю. — Ви вже давно не бачили, як я роздягаюся, а тому я соромлюся.

— Ти маєш рацію, — посерйознішав я. — Це було так давно, Нетто!

Але вона мене не чула. Пройшла у спальню та зачинила за собою двері. Я чув, як провернувся ключ у замку.

Я сів у шезлонг і запалив сигарету. Долоні мої спітніли, м’язи напружилися. Я був страшенно збуджений.

Минуло п’ять хвилин, потому ще п’ять. Я чув, як у сусідній кімнаті ходила туди-сюди Нетта. Сигаретний попіл застеляв килим під моїми ногами.

— Агов! — гукнув я, бо мої нерви більше не витримували. — Час виходити, Нетто!

— Уже йду! — гукнула вона. За мить почув, як ключ знову провернувся, і вона вийшла зі спальні.

Була одягнена в легкий вовняний светр та чорні штани. Через плече перекинула хутряне манто. В руці тримала доволі об’ємну валізу.

— Вибач, що так довго, — сказала вона, посміхнувшись, хоча обличчя її було бліде, а в очах застигла тривога. — Лише п’ять по дев’ятій. То як я виглядаю?

Я підійшов до неї.

— Виглядаєш вражаюче! — відповів, обіймаючи її за талію.

Вона відкинула мою руку майже грубо, хитнула головою, силкуючись зобразити усмішку. Усмішка виглядала дещо вимученою, як на мене.

— Не зараз, Стіве! — сказала вона. — Зачекаймо, поки опинимося в безпеці.

— Гаразд, крихітко, — погодився я.

Але вона відштовхнула мене надто пізно. Я вже відчув, що в неї під светром — на талії.

— Ну що ж — ходімо!

Я узяв свого капелюха, оглянув кімнату, щоб пересвідчитися, що ми нічого не забули, і попрямував до дверей. Нетта йшла слідом. Я ніс її валізу. Вона тримала манто. Я відчинив двері. Просто переді мною з похмурим виразом на обличчі та міцно стиснутим ротом стояв Коррідан.

Пронизливий крик Нетти прорізав тишу — неначе гостро заточений олівець черкнув по грифельній дошці.

— Привіт, Коррідане, — спокійно сказав я. — Ви все ж таки встигли на фінальний акт.

Він пройшов у кімнату і зачинив за собою двері. Допитливо глянув на Нетту. Вона відсахнулась від нього, затуливши рукою обличчя.

— Не розумію, що ви обидва тут робите, — холодно промовив він, — але це може зачекати. Маю ордер на ваш арешт, Гармасе. Мені шкода, однак я неодноразово вас попереджав. Бредлі звинуватив вас у розбійному нападі та викраденні чотирьох діамантових перснів. Тож мусите пройти зі мною.

Я гірко розсміявся.

— Кепсько, — зронив я. — Бо зараз, Коррідане, вас повинні непокоїти речі куди важливіші. Погляньте-но на цю молоду леді. Не хочете, щоб я вам її відрекомендував?

Я посміхнувся Нетті, котра незмигно дивилася на мене, й очі її на блідому обличчі поломеніли.

Коррідан пильно глянув на мене.

— Хто це?

— А ви не здогадуєтеся? — запитав я. — Погляньте-но на її руде волосся. Вловлюєте аромат бузку? Ну ж бо, Коррідане, що в біса з вас за детектив?

На його обличчі читалося здивування.

— Ви хочете сказати, що це...?

Я кивнув Нетті.

— Мені дуже шкода, мала, — сказав я. — Але далі вже не можна грати цю комедію. — І знову повернувся до Коррідана. — Так, звісно! Прошу знайомитися: міс Нетта-Анна Скотт-Бредлі!

Нетта відсахнулася.