Я обернувся до Блонді.
— Умієш плавати, сестричко?
— Еге ж, — озвалася вона, — та у цьому вбранні я плавати не збираюся.
Ну що за жінка!
Я запалив цигарку.
— Схоже, тобі таки доведеться поплавати... хіба що сюди з доброго дива нагодяться копи, — сказав я. — Ті хлопці за дверима налаштовані серйозно.
Блонді, промайнувши повз мене, підійшла до вікна та визирнула назовні. Я відчував запах її парфумів. Вона розвернулась та поглянула на мене.
— Донизу далеченько, — голос жінки ледь чутно затремтів.
«Хай яка вона вона є, — подумки відзначив я, — та відваги має доста».
А вголос промовив:
— Просто відштовхнися та стрибай... не стільки того діла. А я — за тобою. Ти ж бо не хочеш зостатися тут і підставлятися під кулі, правда?
Вона смикнула додолу застібку-блискавку своєї сукні, та впала до її ніг, і Блонді переступила через неї. Тоді рвучко поскидала з ніг туфлі. Блонді належала до числа тих жінок, які завжди носять чорну спідню білизну. У темряві кімнати я міг розрізнити лише білину її плечей і нічого більше.
І тут за дверима пролунало три несамовито гучні постріли. Почулось, як кулі ляскають у протилежну стіну. Тоді хтось почав штовхати двері. Саме час нам забиратися звідси.
— Ну ж бо, крихітко, гайда назовні, там буде прохолодніше, — сказав я. — Просто сядь на підвіконня та звісь ноги назовні.
Вона піднялася на підвіконня, постояла, відновлюючи рівновагу, а тоді всілася, виставивши ноги у порожнечу за вікном. Підтримуючи Блонді, я поклав руки на її стегна і відчував, як її проймає дрож.
— Не будь дурненькою, — стиха промовив їй на вухо. — Я піду одразу за тобою. Просто глибоко вдихни... і стрибай.
Я зіштовхнув її з підвіконня та нахилився, щоби подивитися, як вона падає. Жінка поринула додолу, у темряву, і зрештою я почув гучний сплеск води. А тоді плигнув слідом за нею.
Чи була та вода холодна? Мені здавалося, що падаю до неї вже кілька годин. І вже коли подумав, що падатиму так довіку, моя голова розітнула річкову поверхню. Я обтрусив воду з очей та роззирнувся, шукаючи Блонді. Кілька секунд не міг її побачити, одначе врешті-решт за кілька ярдів праворуч від себе я розрізнив її голову, що погойдувалася, неначе поплавець, понад водою.
Я розвернувся та швидко підплив до неї.
— Привіт, крихітко, — сказав я. — У тебе все гаразд?
— Хтось за це заплатить, — люто промовила Блонді, — от побачиш, хтось за все це заплатить.
Я потайки посміхнувсь у темряві. Ця жінка мала такий гарячий норов, що навіть вода не могла його остудити.
— Може, подамося додому? — запитав я, пливучи з нею бік у бік. — Гадаю, ми з тобою мали вже задосить пригод, як на один вечір.
І ми разом тихо поплили на світло ліхтарів набережної.
Потайки провести Блонді до моєї квартири виявилося складним завданням. Якщо її не обходило, що про неї говоритимуть, то мені це було неоднаково.
Безумовно, нам неабияк поталанило. Трохи поплававши, ми знайшли місце, де змогли піднятися з води на набережну. Докера [35] Докер — вантажник, який працює у порту.
, що тієї миті стояв на причалі, мало шляк не трафив, коли ми видерлися з річки просто до його ніг. Оговтавшись від потрясіння, побачивши Блонді у самій лише вологій білизні, чолов'яга простягнув нам руку допомоги. Він відвіз нас до себе та спорядив парою поношених костюмів. У них ми з Блонді були схожі на волоцюг, але до того нам було байдужісінько.
Скидалося на те, що докера цілком вдовольнила та сумнівна історія, що її я вигадав спеціально для нього, і він допоміг нам усім, чим лише міг. Насамкінець я пообіцяв віддати йому двадцять доларів, якщо він викличе нам таксі, що цей добрий хлопака і зробив. Отак ми й дісталися додому.
Просто зараз Блонді лежала у ванній, відмочуючи свої синці, а я зі склянкою скотчу в руці присів навпочіпки коло каміна. Я не надто прагнув приводити Блонді сюди. Одначе, з огляду на нещодавні події, повернутися до своєї квартири вона просто не могла. Тож не було іншої ради, крім як привести її до себе додому. Я хотів почути її історію, незважаючи на те, що у таксі вона за всю дорогу промовила не більше трьох слів, та й ті були погані. Проте я мав надію, що таки зможу витягнути з неї якусь інформацію.
— Коли закінчиш, — гаркнув до неї, аби почула, — то згадай, що я тут чекаю.
— Гаразд, — озвалася гостя. — Ходи сюди та подай мені рушника — і я вийду.
— Ти й сама можеш узяти того рушника, — сказав я. — Може, сама ти — дівчина нескромна, та не забувай, що я — добропристойний чоловік.
Читать дальше