Джеймс Чейз - Ось ваш вінець, леді

Кеннеді підвівся на ноги. Вигляд він мав стурбований.

— Маю надію, вона дослухається до голосу розуму, — промовив полковник. Він трохи постояв, неначе школяр, який збирає усю свою сміливість, аби увійти до кімнати, у якій його шмагатимуть паском, а тоді переступив поріг.

Полковник пішов. Я зачекав, аби пересвідчитися, що він уже піднявся нагору, а тоді тишком-нишком підкрався до сходів і нашорошив вуха.

Я почув його голос. Кеннеді стиха викладав суть проблеми. З усього, що він говорив, я міг розрізнити лише слово-два, не більше. На мить запала тиша, а тоді заговорила жінка. Вона сказала лише: «Що ж, гаразд, якщо ви вважаєте, що це безпечно», але закляк я зовсім не через те, що вона сказала. Справа була в її голосі. Я б упізнав той голос будь-де. Він бринів, неначе холодний, металевий дзвін.

Подругою полковника Кеннеді виявилася та сама жінка, яка вже двічі мені телефонувала. Та сама жінка, яка надіслала мені п'ять тисяч баксів.

— От тобі й маєш, — тихенько промовив я сам до себе та повільно повернувся до вітальні.

Минуло зо п'ять хвилин, поки Кеннеді спустився сходами. Він підійшов до вікна і подивився назовні, а тоді розвернувся до мене.

— Я з нею поговорив, — неспокійно промовив він. — Вона хоче, щоби ви приготували автівку та залишили її за будинком. Тоді вона зможе утекти звідси самотужки.

Це не входило в мої плани. Я ж бо вже налаштувався на довгу поїздку автівкою у товаристві цієї пані.

— А що буде з автомобілем?

Обличчя Кеннеді трохи спохмурніло.

— Щодо цього вам не слід хвилюватися, — сказав він. — Я просто хочу, щоби ви зробили те, що запропонували... і нічого більше. То ви це зробите? — у його голосі забриніла криця.

— Авжеж... усе, що скажете, — кивнув я.

Скидалося на те, що мої слова заспокоїли полковника.

— Вийдіть на ґанок і погукайте тих хлопців до будинку, — запропонував Кеннеді. — Щойно усі вони зайдуть досередини, обійдіть будинок і виведіть автівку з гаража. Тоді повертайтеся назад.

Подумки я сказав собі, що бодай одним оком та й гляну на ту жінку.

— Гаразд. Я можу починати просто зараз?

— Лишень зачекайте хвильку. — Він вийшов у передпокій. Я чув, як він підійшов до сходів і гукнув нагору: «Ви вже можете спуститися».

Я не мав жодної змоги підійти та спостерігати за сходами, адже тоді Кеннеді помітив би мене. Тож я стовбичив у вітальні, згоряючи від цікавості та дозволяючи тій пані відбутися так просто й забратися з будинку непоміченою.

Я почув, як хтось хутко збіг сходами та пройшовся коридором, зацокотівши підборами по долівці. Тоді повернувся Кеннеді. Він кивнув мені та промовив:

— Ведіть їх сюди.

Я підійшов до вхідних дверей та розчахнув їх навстіж.

Хлопці прожогом кинулися до будинку. Вони скидалися на золотошукачів, які навалою посунули на Клондайк під час золотої лихоманки [28] Йдеться про золоту лихоманку в Клондайку ( англ . Klondike Gold Rush) — навалу шукачів золота до річки Клондайк на північному заході Канади. Почалася ця золота лихоманка з того, що 16 серпня 1896 року у руслах кількох приток річки Клондайк було відкрито багаті родовища золота. За рік новина досягла Сієтла та Сан-Франциско, спричинивши небачену раніше «золоту лихоманку», що змусила понад 100 тисяч людей вирушити на пошуки золота. Однак шлях був важкий, і до селища Доусон-Сіті на злитті річок Юкон і Клондайк змогло дістатися лише 30—40 тисяч шукачів, а дійсно знайти поклади золота й розбагатіти вдалося лише близько чотирьом тисячам. .

— Зараз із вами зустрінеться полковник, — сказав я. — Зніміть свої капелюхи; витріть ноги та, заради бога, поводьтеся, як джентльмени.

Хлопці усією юрбою протиснулися повз мене та поволі, незграбно наштовхуючись один на одного, пройшли до вітальні. Хай там як, а я мусив віддати Кеннеді належне. Полковник незворушно стояв у дальньому кінці кімнати та холодно дивився на них, і жоднісінький м'яз на його обличчі ані не ворухнувся. Щойно останній газетяр пропхався досередини, я тихенько зачинив двері.

Відтак я побіг коридором, уважно роззираючись навсібіч, одначе не побачив ані сліду тієї жінки. Обабіч коридору було кілька дверей, і вона могла бути за будь-якими з них, але часу на пошуки я не мав.

У дальньому кінці коридору були двері, що вели на обійстя. Я відчинив їх та обережно роззирнувся. Поблизу не було нікого. Втім, я не здивувався б, якби Еккі залишив котрогось зі своїх хлопців нишпорити надворі. Напевно, вони не думали, що у мене щось вийде, і від подиву геть забули про усі свої хитрощі.