Ю Несбё - Мисливці за головами

Вона зробила великий ковток пива з келиха і подивилася на мене з неприхованою нетерплячою цікавістю. У «Майкрософт» кандидатам дається три хвилини на те, щоб дати пояснення, яке вона дала за три секунди. У середньому цю задачу розв’язували п’ятеро зі ста. І я думаю, що я закохався у неї саме через це. Пам’ятаю, принаймні, що я написав тоді на серветці: ПРИЙНЯТИ.

І я знав тоді, що можу закохати її у себе, тільки доки ми сидимо, і що варто мені піднятися, як чари буде зруйновано. Тож я продовжував говорити. Ще говорити. Говорячи, я виростав до метра вісімдесяти п’яти. Говорити я вмію. Та вона перервала мене, щойно я розійшовся.

— А ти любиш футбол?

— А… а ти? — розгубився я.

— Завтра «Куїнз Парк Рейнджерз» грають проти «Арсеналу» в Кубку Ліги. Тобі цікаво?

— Ще б пак, — відповів я. Маючи на увазі, що мені цікава Діана — до футболу я цілком байдужий.

У шарфі у темно-синю смужку вона кричала до хрипоти в лондонському осінньому тумані на Лофтус-роуд, поки її маленьку нікчемну команду «Куїнз Парк Рейнджерз» ганяв як хотів великий дядько «Арсенал». Я не міг відвести погляду від її страдницького обличчя і з усієї гри зрозумів тільки те, що у «Арсеналу» шикарна форма, біла з червоним, а у «Рейнджерз» — біла у синю смужку, від чого здавалося, що полем бігають карамельки.

Під час перерви я спитав, чому вона не вибрала сильну команду на зразок «Арсеналу», яка мала б усі шанси на перемогу, замість цих комічних статистів, «Рейнджерз».

— Тому, що я їм потрібна, — відповіла вона. Цілком серйозно. Я їм потрібна. Тепер я розумію мудрість слів, яку тоді не вловив. І, гортанно розсміявшись, вона спорожнила пластиковий келих пива. — Вони як безпомічне маля. Подивись на них. Вони такі лапочки.

— І в повзунках, — сказав я. — «Пустіть до мене малих цих…» Це що, твій девіз?

— Гм, — відповіла вона, схилила голову набік і глянула на мене, широко посміхнувшись. — Певно, що так.

І ми обоє засміялися. Легко й невимушено.

Результатів матчу я не пам’ятаю. Хоча ні, пам’ятаю: поцілунок біля суворого цегляного пансіонату для дівчат «Шепердз-Буш». І самотня безсонна ніч з божевільними й виразними фантазіями. За десять днів я побачив її обличчя у хиткому світлі стеаринової свічки, вставленої у винну пляшку на її нічному столику. Ми тоді вперше кохалися, очі у неї були заплющені, жилка на лобі напнулася, на обличчі були чи то злість, чи то біль, поки її стегна шалено билися об мої. Таке саме страдницьке обличчя, як і тоді, коли її «Рейнджерз» вилетіли з Кубка Ліги. Потім вона сказала, що любить моє волосся. Пізніше це стане рефреном мого життя, але тоді я почув це вперше.

Минуло півроку, перш ніж я зізнався їй, що якщо мій тато працює в посольстві, це не обов’язково означає, що він дипломат.

— Шофер, — повторила вона, притягнула до себе мою голову і поцілувала. — Отже, він зможе привезти нас із церкви на посольському лімузині?

Я не відповів, але наступної весни ми обвінчалися, з розкошами, але без помпи, у соборі Святого Патріка у Хаммерсміті. Відсутність помпи виражалася в тому, що я вмовив Діану на весілля без друзів і родичів. Без батька. Тільки ми, чисті та невинні. А розкішною була сама Діана, вона блищала, як два сонця і місяць на додачу. До речі, і «Рейнджерз» того дня виграли, тож таксі пробиралося до її однокімнатної квартирки в «Шепердз-Буш» крізь натовп їхніх уболівальників з карамельними прапорами і прапорцями. Ми жили самі для себе. І тільки коли ми нарешті повернулися в Осло, вона завела мову про дітей.

Я поглянув на годинника. Уве мав уже прийти. Поглянувши у дзеркало, я зустрівся поглядом з однією з блондинок. Погляди зачепилися достатньо надовго, щоб це можна було при бажанні зрозуміти неправильно. Красуня з порносайта, якісна робота пластичного хірурга. Та у мене бажання не було. І мій погляд ковзнув далі. Саме з цього почалася моя перша ганебна пригода — з надто довгого погляду. Перший акт мав місце в галереї. Другий — тут, у «Суші & Кава». Третій — у маленькій квартирці на Ейлерт-Сундс-гате. Але Лотте — це закритий розділ, і такого більше ніколи, ніколи більше не станеться. Мій погляд продовжував далі ковзати залом і зупинився.

Уве сидів за столиком, якраз навпроти входу. І робив вигляд, що читає «Дагенс нерінгслів». [2] Найбільша в Норвегії економічна газета. Що вже само по собі чудасія. Мало сказати, що Уве Чикерюд зовсім не цікавився курсами акцій і більшою частиною того, що відбувається у так званому суспільстві, — він і читав не без зусиль. І писав. Досі пам’ятаю його заяву про прийом на роботу начальником охоронного агентства — з такою кількістю орфографічних помилок, що я повеселився від душі.