Ю Несбё - Мисливці за головами

Я посміхнувся.

— Це дев’ятиступенева система ведення допитів, Фердинанде. Це як автомат у порівнянні з рогаткою, штука, яка не боїться бруду і не бере полонених, але дає швидкий та надійний результат.

— І який же результат, Роджере?

Я знав, чого він хоче, цей Фердинанд, і це було нормально. Він хотів дізнатися, в чому ж секрет, що ж робить мене найкращим, а його — відповідно — ні. І я дав йому те, чого він хотів. Тому що так треба, знаннями належить ділитися. І ще тому, що він і з цими знаннями ніколи не стане кращим за мене і буде ходити в сорочках, які пахнуть цитрусовими шкірками, і піддивлятися, раптом у когось є система, метод, підхід кращий, ніж у нього самого.

— Підкорення, — відповів я. — Визнання. Чесність. Систему побудовано на найпростіших принципах.

— Наприклад?

— Наприклад, ти починаєш розпитувати підозрюваного про його родину.

— Ха, — сказав Фердинанд. — Я і сам так роблю. Від цього вони почуваються упевненіше — коли можуть поговорити про те, що добре знають, про щось близьке. І водночас, самі трохи відкриваються.

— Безумовно. Але це ще допомагає відчути їхні слабкі місця. Ахіллесову п’яту. Яку можна буде використовувати у ході подальшого допиту.

— Ух, ну й термінологія!

— А потім, уже в ході допиту, коли доведеться говорити на болісні теми — про те, що сталося, про вбивство, в якому людина підозрюється, коли вона відчує себе настільки самотньою і покинутою всіма, що їй захочеться кудись сховатися, — ти слідкуєш, щоб паперовий рушник лежав на столі на такій відстані від підозрюваного, щоб той не міг дотягнутися.

— Це навіщо ж?

— Бо так само собою наростає крещендо і настає час натиснути на чутливу кнопку. Ти маєш спитати, що подумають його діти, коли дізнаються, що їхній батько вбивця. І тут, коли на очі йому навертаються сльози, ти і простягаєш йому той самий паперовий рушник. Ти стаєш тим, хто все зрозуміє, хто допоможе, кому можна довіритися і розповісти все, що так мучить. Розповісти про це безглузде вбивство, яке сталося якось само по собі.

— Убивство? Щось я ні холери не розумію. Ми ж наймаємо персонал, чи не так? Адже ми не намагаємося пришити їм убивство?

— Я особисто намагаюся, — сказав я і схопив свій піджак, що висів на офісному стільці. — Ось чому я найкращий у місті мисливець за головами. До речі, підеш завтра на інтерв’ю клієнта з Ландером?

— Я?

Я відчинив двері і пішов коридором разом із Фердинандом, який чимчикував слідом, — повз 25 інших кабінетів, з яких і складалася «Альфа», рекрутингова фірма середньої величини, що існувала вже 15 років і приносила щороку від п’ятнадцяти до двадцяти мільйонів, які, не враховуючи вкрай мізерних бонусів кращим з нас, потрапляють у кишеню власника у Стокгольмі.

— Та дрібниці. Усі дані у файлі. Домовились?

— Домовились, — сказав Фердинанд. — За однієї умови.

— Умови? Це я роблю тобі послугу.

— Вернісаж у галереї, який влаштовує сьогодні ввечері твоя дружина…

— Так, і що з ним?

— Чи можу я туди сходити?

— А тебе запрошено?

— Ось! Мене запрошено?

— Не думаю.

Фердинанд різко зупинився і зник з мого поля зору. Я йшов далі, знаючи, що він стоїть опустивши руки, проводжає мене поглядом і думає, що ось і цього разу йому не пощастить ні випити шампанського в компанії золотої молоді, нічних фей, зірок і багатіїв з Осло, ні потусуватися у тому легкому гламурі, який завжди оточує Діанині вернісажі, ані зав’язати контакти з потенційними кандидатами на ексклюзивні місця, включаючи ліжко та інші непевні зв’язки. Бідолаха.

— Роджере? — Це була дівчина за столом у приймальні. — Вам надійшло два дзвінки. Один…

— Не зараз, Одо, — відповів я на ходу. — Я вийду на сорок п’ять хвилин. І дзвінки приймати не треба.

— Але…

— Самі передзвонять, коли щось важливе.

Непогана дівчинка, тільки вчити її ще і вчити, цю Оду. Чи вона Іда?

Свіже солонувате осіннє повітря із запахом вихлопних газів породжувало асоціації з морем, видобутком нафти і валовим внутрішнім продуктом. Навскісні сонячні промені відбивалися у вікнах офісних будівель, що відкидали громіздкі прямокутні тіні на те, що колись було промзоною. Тепер вона стала районом супердорогих бутиків і квартир та супердорогих офісів супердорогих консультантів. З місця, де я стояв, мені було видно три фітнес-центри, де всі години вже розписано з ранку до пізнього вечора. Молодий хлопець у костюмі від Корнеліані й окулярах у стилі «я-ботанік» шанобливо зі мною привітався, коли я проходив повз нього, і я милостиво кивнув йому у відповідь. Я не мав уявлення, хто він, знав лише, що він напевне з якоїсь іншої рекрутингової фірми. Едвард У Келлі, чи що? Тільки хедхантер може так шанобливо вітатися з хедхантером. Або, простіше кажучи, ніхто окрім хедхантерів не вітався б зі мною, бо просто не знає, хто я. По-перше, я обмежив свої соціальні контакти товариством своєї дружини Діани. По-друге, я працюю на фірмі, котра — так само як і Келлі — відноситься до числа ексклюзивних, які уникають світитися у ЗМІ і про які ви, як вам здається, ніколи не чули; втім, якщо у вас достатня кваліфікація, щоб зайняти одну з провідних посад у цій країні, й однієї чудової днини вам зателефонують від нас, то щось у вас всередині клацне: ця контора, «Альфа», де ж я чув цю назву? Може, на нараді концерну у зв’язку із призначенням нового директора відділу? Отже, щось ви про нас таки чули. Але нічого не знаєте. Адже скромність — наша головна чеснота. І єдина. Оскільки решта — це значною мірою брехня найпримітивнішого типу. Візьмемо хоча б те, як я завершую чергову співбесіду завченою мантрою: «Ви — саме та людина, яку я шукав для цієї посади. Для якої ви, я думаю, ні, я знаю це напевне — оптимально підходите. А отже, і ця посада оптимально підходить вам. Повірте мені».