Ю Несбё - Мисливці за головами

Ну-ну. От якраз вірити мені і не варто.

Так, я припустив би Келлі. Або Амрупа. Судячи з прикиду, цей чувак принаймні не з тих великих, безпонтових, неексклюзивних контор на кшталт «Manpower» чи «Adecco». Але і не з цих мікроскопічних і розпонтованих типу «Hopeland», бо тоді б я знав, хто він. Звісно, він може бути із солідної контори середнього рівня понтів, як, наприклад, «Mercury Urval» чи «Дельфа», або з якоїсь дрібної, зовсім без понтів і без імені, які наймають керівників середньої ланки і тільки з нашого дозволу та конкурують з нами, великими хлопчиками. І програють, і вертаються назад, підшукувати директорів магазинів та головних бухгалтерів. І шанобливо вітаються з такими, як я, сподіваючись, що, можливо, одного разу ми про них згадаємо і покличемо до себе на роботу.

У нас, мисливців за головами, не існує жодних офіційних рейтингів, жодних досліджень суспільної думки, які є в агентів з нерухомості, жодних щорічних фестивалів з винагородами, як у телевізійників чи рекламників. Але ми знаємо. Знаємо, хто цар гори, хто серйозно ризикує, а кому гаплик. Ми здійснюємо подвиги у тиші, а ховаємо у гробовому мовчанні. Та цей хлопчина, який щойно зі мною привітався, знає, що я — Роджер Браун, мисливець за головами, який жодного разу не запропонував кандидатові роботи, яку б той не отримав, який, якщо виникає потреба, заплутує, примушує, ламає кандидата і приставляє його до стіни, той, чиїм оцінкам клієнти сліпо довіряють і без жодних сумнівів вручають долю своєї фірми у його — і тільки його — руки. Інакше кажучи, не рада директорів порту Осло призначила нового керівника транспортної служби, не автопрокатний концерн AVIS — керівника відділення «Скандинавія», і, звісно ж, не комунальне управління призначило директора електростанції у Сирдалі. А я.

Я вирішив узяти хлопчину на замітку. ГАРНИЙ КОСТЮМ. ЗНАЄ, КОМУ ТРЕБА ВИКАЗУВАТИ ПОВАГУ.

Я набрав номер Уве в таксофоні біля магазинчика «Нарвесен», перевіряючи водночас свій мобільний. Вісім викликів. Я видалив усі.

— У нас є кандидат, — сказав я, коли Уве врешті-решт узяв слухавку. — Іереміас Ландер, Монолітвейєн.

— Що, перевірити, чи є він у нас?

— Ні. Я знаю, що він у вас є. Його запрошено на другу співбесіду завтра. З дванадцятої до другої. О дванадцятій нуль-нуль. Даєш мені годину. Згода?

— Ага. Щось іще?

— Ключі. В «Суші & Кава», за двадцять хвилин?

— За півгодини.

Дерев’яною бруківкою я неквапно йшов до «Суші & Кава». Вибір такого дорожнього покриття, більш крихкого, більш мазкого і до того ж більш дорогого, ніж звичайний асфальт, був спричинений, вочевидь, потребою в ідилії, тугою за чимось одвічним, незмінним, достеменним. Принаймні достеменнішим за цю декорацію в районі, де нещодавно в поті чола створювалися реальні речі, продукт невгамовного гудіння полум’я і тяжких ударів молота. А тепер — ніби далеке відлуння — гудіння кавових машин та брязкіт заліза об залізо у фітнес-центрах. Адже це — перемога робітника третинного сектора економіки над робітником фабрики, перемога фікції над реальністю. І вона мені до душі.

Я поглянув на діамантові сережки, які ще раніше помітив у вітрині ювеліра навпроти «Суші & Кава». Вони б дуже пасували Діані. Але стали б катастрофою для мого бюджету. Я відкинув цю думку, перетнув вулицю і зайшов у заклад, де, судячи з вивіски, продають суші, а насправді — дохлу рибу. Зате до їхньої кави я не мав жодних претензій. Людей всередині було небагато. Стрункі, щойно після пробіжки платинові блондинки, досі у спортивних костюмах, тому що їм навіть не могло спасти на думку прийняти душ у фітнес-центрі пліч-о-пліч з простими смертними. Дивно взагалі-то, адже вони вклали цілий статок у свої тіла, які, по суті, теж є перемогою фікції. Вони теж співробітниці третинного сектора, точніше кажучи, частина персоналу, що обслуговує багатого чоловіка. Ці жінки, хай вони навіть повні дурепи, все одно підуть вивчати юриспруденцію, інформатику та історію мистецтва як додатковий догляд за собою, примушуючи суспільство фінансувати кілька років їхнього навчання в університеті тільки заради того, щоб ці освічені ляльки сиділи потім вдома або в кав’ярні та ділилися досвідом про те, як зробити так, щоб їхні спонсори лишалися досить задоволеними, дещо ревнували і трохи ходили на задніх лапках. Поки нарешті міцно не прив’яжуть їх за допомогою дітей. А з народженням дитини все, звісно ж, змінюється, центр влади зсунуто, чоловіка кастровано і йому мат. Дитина…

— Подвійний кортадо, — замовив я і всівся на високий стілець біля барної стійки.