Ю Несбё - Мисливці за головами

Я часто думав, що ми могли б продати будинок і переїхати у житло, яке було б скромнішим, повсякденнішим, зручнішим, врешті-решт. Але щоразу, приходячи додому, коли, як от зараз, низьке вечірнє сонце окреслює силуети дерев, малює їх світлом і тінню на фоні далекого лісу кольору червоного золота, я розумію, що це неможливо. Я не можу зупинитися. Просто-напросто я кохаю її і не можу інакше. А звідси — усе: дім, галерея, що відбирає усі гроші, дорогі докази мого кохання, яким вона не знаходить застосування, і стиль життя, на який у нас не вистачає коштів. Усе заради того, аби заглушити її тугу.

Я зачинив за собою двері, скинув туфлі і відімкнув сигналізацію за двадцять секунд до того, як спрацював би сигнал на пульті у «Триполісі». Ми з Діаною довго обговорювали пароль, перш ніж дійшли згоди. Вона пропонувала слово «ДЕМІЕН», на честь її улюбленого художника Деміена Хьорста, але я вважав, що це таємне ім’я її ненародженої дитини, і тому наполіг на випадковому сполученні слів та цифр, щоб складніше було підібрати. І вона поступилася. Як завжди, коли я проявляв жорсткість у відповідь на жорсткість. Або у відповідь на м’якість. Тому що Діана була м’якою. Не слабкою, але м’якою та піддатливою. Як глина, на якій найменше натискання лишає відбиток. І цікаво те, що чим більше вона відступала, тим сильнішою робилася. І тим слабшим ставав я. Тож урешті-решт вона височіла наді мною гігантським янголом, хмарою моєї провини, мого обов’язку і мого нечистого сумління. І скільки б я не горбився, скільки б голів не вполював, скільки б не нагріб бонусів з центрального офісу, цього у будь-якому разі було замало.

Я піднявся сходами у вітальню і на кухню, стягнув із себе краватку, відчинив вбудований холодильник «Саб-Зіро» і дістав звідти пляшку «Сан-Мігеля». Не традиційного «Еспешіал», а «1516», суперм’якого пива, якому Діана надавала перевагу тому, що воно вариться з чистого ячменю. З вікна вітальні я поглянув на сад, гараж та околиці — Осло, фіорд, Скагеррак, Німеччина, світ, — і тут виявилося, що я вже спорожнив усю пляшку.

Я узяв ще одну і пішов униз, перевдягтися до вернісажу. Проходячи повз Заборонену кімнату, я помітив, що двері трохи прочинено. Я відчинив їх ширше і побачив, що Діана поклала свіжі квіти до маленької кам’яної статуетки на низькому, схожому на вівтар столику біля вікна. Окрім столика, у кімнаті меблів не було, а кам’яна статуетка зображувала немовля-ченця з блаженною посмішкою Будди. Поряд з квітами лежали крихітні пінетки та жовте брязкальце.

Я увійшов, ковтнув пива, сів навпочіпки і провів пальцями по гладенькій маківці кам’яної фігурки. Це був міцуко-дзідзо, персонаж, який у японській традиції оберігає убитих в утробі немовлят, «міцуко» — «водяних немовлят». Я сам і привіз статуетку з Японії, де невдало пополював за головами у Токіо. Це були перші місяці після аборту, Діана і досі ходила пригнічена, і я подумав, що, можливо, її це втішить. Англійська мова продавця не дозволяла зрозуміти усі нюанси, але японська ідея начебто полягає у тому, що коли плід гине, то душа дитини повертається до свого первинного плинного стану, і вона стає «водяним немовлям». Яке, якщо додати трохи японського буддизму, чекає свого нового втілення. А доти слід правити так звані «міцуко кюо» — обряди та жертвоприношення, які захищають душу ненародженої дитини і водночас її батьків від помсти водяного немовляти. Про останнє я Діані не розповів. Спочатку я був задоволений — здавалося, вона і справді знайшла розраду у цій кам’яній статуетці. Але коли її дзідзо перетворилося на нав’язливу ідею і вона захотіла поставити фігурку у спальні, я сказав «стоп». Віднині жертвоприношення та молитви цій статуетці припинено. Хоча особливої жорстокості я не став проявляти. Тому що чудово знав, що ризикую втратити Діану. А втрачати мені її не можна ні в якому разі.

Я пройшов у кабінет, увімкнув комп’ютер і відшукав в Інтернеті «Брошку» Едварда Мунка в якісному вирішенні, картину, що інакше називається «Єва Мудоччі». Триста п’ятдесят тисяч на легальному ринку. Щонайбільше двісті на моєму. П’ятдесят відсотків продавцеві, двадцять Чикерюду. Вісім тисяч мені. Звичайна справа: шкурка вичинки не варта, зате жодного ризику. Картинка чорно-біла. 58 на 45 сантиметрів. Цілком можна ввіпхати в аркуш формату А2. Вісім тисяч. Не вистачить, щоб розрахуватися за кредит за будинок за наступний квартал. І близько не вистачить, щоб покрити збитки галереї, що я обіцяв зробити бухгалтеру протягом листопада. На додачу, в силу різних обставин, усе довше доводиться чекати, доки на моєму обрії з’явиться наступна пристойна картина. Остання, «Модель на високих підборах» Сьорена Унсагера, була більше трьох місяців тому і принесла мені щонайбільше шістдесят тисяч. Необхідно, щоб щось негайно сталося. Щоб «Рейнджерз» випадково забили переможний гол, який — хай навіть незаслужено — дасть їм путівку на Уемблі. Кажуть, таке трапляється. Зітхнувши, я відправив Єву Мудоччі на друк.