Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Звичайно, вони не стояли гуртом коло прилавка, як вона собі уявляла. Було надто пізно, і більшість уже порозходилась по домівках. Лишалися тільки троє, одна — з великим хортом на повідку. Певне, вийшла прогулятися з ним перед сном: з-під її накинутого на плечі пальта видніла піжама, а на голих ногах були пантофлі. Всі троє оточили собаку, годували його рештками їжі із своїх тарілок і сміялися. Жодна з них не була руда.

Жінки дали спокій собаці й звернули погляди на Руді.

— Мабуть, вона питає про Джоан, — сказала одна. — Адже це вона вам потрібна?

Якби ж то Руді сама знала!

Вони не могли назвати прізвища тої Джоан.

— Вона сюди заходить. Через те ми її і знаємо.

— Я теж її знаю, — докинула друга.

— Сьогодні її не було, — обізвалася третя. — Підіть до неї в готель, поспитайте там. Це тут недалеко. Готель зветься «Конкорд», чи «Комптон», чи щось подібне. — І по хвилі додала: — Не знаю, чи вона й тепер там мешкає, але днів зо два тому ще була там. Я одного разу йшла з нею до готелю, коли гуляла зі своїм собачкою.

Вони знов повернулися до хорта. Руді їх більше не цікавила.

Готель був із тих, де знаходять притулок «нічні метелики», картярі, дрібні шахраї та інша міська потолоч. Руді не боялася таких готелів, бо щовечора бачила їх мешканців у себе в дансингу.

Вона спокійно підійшла до нічного чергового, як людина, впевнена, що її не вирядять за двері. Нічний черговий — миршавий чоловічок з більмом на оці, в заношеній сорочці, від котрого тхнуло задавненим перегаром, — трохи підвівся їй назустріч.

Руді зручно сперлася ліктем на його стойку і весело кинула:

— Привіт!

Він розтулив рота і показав їй рідкі почорнілі зуби. Певне, то мало означати усмішку.

Вільною рукою Руді крутила за ремінець свою сумочку.

— То де тут живе моя подружка? — спитала вона, з незалежним виглядом озираючи вбогий вестибюль. — Мені треба піднятися до неї, дещо розказати. Це — Джоан, така, в зеленій сукні. Ми з нею щойно були в кав'ярні, але… — Вона грайливо підморгнула. — Цього не можна не розказати зараз же. — І ляснула себе по коліну. — Така чудасія! Вона просто помре від сміху!

— Це хто? Джоан Брістоль? — спитав черговий, розглядаючи її своїми тьмяними очицями й тихенько підсміюючись, неначе вона мала розповісти свою кумедну історію і йому.

— Еге ж! — мовила Руді й, пирснувши, тицьнула його ліктем у бік. — Слухай-но, тобі, либонь, теж сподобається. — І нахилилася до нього.

Він витягнув шию.

Раптом з непослідовністю легковажної дівулі, яку вона з себе вдавала, Руді передумала.

— Зажди, спершу я розкажу їй, а тобі потім, коли вертатиму назад. — Намірившись іти, вона поплескала його по плечу. — А ти почекай мене, любчику. Нікуди не йди. — І нарешті, між іншим, так наче все ще думала про оту чудасію, недбало зронила: — То який її номер?

І він клюнув на цю принаду. Руді дуже старалась і зіграла свою роль чудово.

— Чотириста дев'ятий, дівчинко!

Він навіть поправив свою засмальцьовану краватку, немовби стверджуючись у тій атмосфері, яку принесла сюди з собою Руді, — в атмосфері легкої інтимності й невимушеної безтурботності, де немає потреби зважати на час, коли хочеш навідати друзів. Потім він підвівся й ступнув до дошки з дзвінками в номери. Певне, то була вся його робота.

— Не треба! — весело гукнула Руді вже від ліфта. — Їй нема чого прибиратися для мене. Навіть краще, як наскочу несподівано.

Він засміявся і не став попереджати Джоан Брістоль, що до неї хтось іде.

Руді зайшла в кабіну ліфта. І ліфт звільна поповз угору.

Повільно, дуже повільно піднімався ліфт. Нарешті спинився, і вона вийшла.

Ліфт так само повільно поповз униз.

Вона рушила вперед ледь освітленим коридором. Там тхнуло цвіллю, а старезна килимова доріжка, здавалось, от-от розлізеться під ногами. Обабіч тяглися двері, темні й непроникні. На них було моторошно дивитися. Неначе згинула всяка надія. Неначе немає надії в жодного, хто заходить у ті двері. Ще один ряд чарунок у велетенському стільнику — Нью-Йорку.

Люди не повинні заходити в такі двері, не повинні жити в таких кімнатах. Туди не промикується навіть місячне світло. Ті кімнати гірші від домовин, бо в домовині людина вже нічого не відчуває. І коли домовини для нас усіх сотворив бог, то ці ряди дверей у третьорядних нью-йоркських готелях — аж ніяк не його витвір…

Здавалося, тому коридорові кінця-краю не буде. Чи, може, то її думки линули надто швидко. Вони навзаводи поспішалися вперед, а сама вона дуже повільно простувала коридором, з кожним кроком наближаючись до розв'язання загадки.