Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Мур викладено з грубого каменю, і в його розпадинах гніздяться голуби. В тій частині муру, що її бачать мешканці «ряду смертників», є іржаві залізні ворота; щоразу, як їх відчиняють, лунає гучний рип завіс, і сполохані голуби злітають угору. Ці ворота ведуть до глухого сарая, де навіть найгарячішого літнього дня повітря вогке й холоднувате. Там зберігають різне майно — купи заліза, з якого в'язні виготовляють номерні знаки для машин, штабелі дощок, старі верстати, бейсбольне приладдя, — і там-таки стоїть непофарбована дерев'яна шибениця, що злегка пахне живицею. Ото і е місце страти канзаської тюрми, і коли засудженого ведуть туди, інші в'язні кажуть, що він «пішов у закуток» або ж «подався до складу».

Згідно з судовим вироком, Сміт і Гікок мали «податися до складу» через шість тижнів — у нуль годин одну хвилину 13 травня 1960 року.

На той час, у квітні 1960 року, в тюрмах Сполучень Штатів очікували виконання смертного вироку сто дев'яносто чоловік, з них п'ятеро, включаючи убивць Клаттерів, — у Ленсінгу. Трапляється, що поважним відвідувачам тюрми пропонують, як висловився один високий урядовець, «заглянути до «ряду смертників». Тим, що погоджуються, дають провідника з тюремної охорони, і, ведучи екскурсантів залізним хідником уподовж дверей камер, він полюбляє церемонно відрекомендовувати їм кожного в'язня, тішачись власною дотепністю.

— Отут, — міг би він сказати в 1960 році, — ви бачите містера Перрі Едварда Сміта. А оце по сусідству його приятель, містер Річард Юджін Гікок. Далі — містер Ерл Вілсон. А тепер познайомтеся з містером Боббі Джо Спенсером. Ну, а цього джентльмена ви вже напевне й самі впізнали — це ж бо славнозвісний містер Ловелл Лі Ендрюз.

Ерл Вілсон, здоровенний негр, великий шанувальник релігійних гімнів, дістав смертний вирок за те, що викрав, зґвалтував і знівечив молоду білу жінку; його жертва хоча й вижила, проте назавжди лишилася калікою. Боббі Джо Спенсер, білявий юнак з ніжним, мов у дівчини, обличчям, зізнався в убивстві літньої жінки, власниці мебльованих кімнат у Канзас-Сіті, де він мешкав. Та, на відміну від Сміта з Гікоком і п'ятого мешканця «ряду смертників», Ловелла Лі Ендрюза, Вілсон і Спенсер були майже невідомі широкому загалу, бо преса обминула їх увагою.

За два роки перед тим Ловелл Лі Ендрюз, гладкий короткозорий хлопчина в рогових окулярах, що в свої вісімнадцять років важив майже триста фунтів, був одним з найкращих студентів-біологів на другому курсі Канзаського університету. Хоча вдачу він мав відлюдькувату й замкнуту, всі знайомі як в університеті, так і в рідному містечку Уолкотті, вважали його винятково добрим та «м'якосердним» юнаком (згодом одна канзаська газета надрукувала про нього статтю під заголовком «Наймиліший хлопець Уолкотта»). Ніхто й не підозрював, що в цьому тихому, поважному з вигляду юнакові ховається інша істота, зовсім позбавлена людських почуттів, з холодним і жорстоким розумом, сповненим лихих замірів, його батьки й старша сестра Дженні Мері вжахнулися б, коли б дізнались, які задуми плекав Ловелл Лі влітку та восени 1958 року: цей зразковий син і палко любимий брат замишляв отруїти їх усіх.

Ендрюз-старший був досить заможний фермер; хоч грошей у банку він мав не так уже й багато, проте його землі оцінювалися тисяч у двісті доларів. Тож, мабуть, саме прагнення успадкувати батькову власність і навело Ловелла Лі на думку вкоротити віку своїм родичам. Бо отой притаєний Ловелл Лі, що ховався під машкарою сором'язливого й побожного студента-біолога, в душі уявляв себе метким і холоднокровним злочинцем; він хотів носити яскраві шовкові сорочки, які носять гангстери, й роз'їжджати в червоних спортивних автомобілях; йому набридло бути всього-на-всього гладким зеленим школярем в окулярах. I хоч він не почував ніякої неприязні до будь-кого із своїх близьких, принаймні свідомої, вбивство здавалось йому найкоротшим і найпевнішим шляхом до здійснення його заповітних мрій. Знаряддям убивства він обрав миш'як. План його був такий: отруїти всіх трьох, а тоді покласти в ліжка й підпалити будинок — може, слідчі подумають, ніби це просто нещасливий випадок. Але його непокоїла одна думка: а що як при розтині тіл виявлять сліди отрути? А тоді якось докопаються, що він купував миш'як?.. I на кінець літа в нього зродився новий план. Ловелл Лі обмірковував його три місяці. Нарешті холодного листопадового вечора вирішив діяти.

Був саме Тиждень подяки, і Ловелл Лі приїхав на канікули додому, так само як і Дженні Мері, розумна, але проста з вигляду дівчина, що вчилась у коледжі в Оклахомі. 28 листопада, близько сьомої години вечора, Дженні Мері сиділа з батьками у вітальні перед телевізором, а Ловелл Лі, зачинившись у своїй спальні, дочитував останній розділ «Братів Карамазових». Закінчивши читати, він поголився, натяг найкращий костюм і взявся заряджати напівавтоматичну гвинтівку 22-го калібру й такого самого калібру револьвер «рюгер». Тоді сховав револьвер у кобуру при боці, завдав на плече гвинтівку і, неквапливо поминувши передпокій, зайшов до майже темної вітальні, де світився лише мерехтливий екран телевізора. Він увімкнув світло, прицілився з гвинтівки, натиснув на курок і, влучивши сестрі просто межи очі, вбив її на смерть. Тоді тричі вистрілив у матір і двічі — в батька. Мати, розширивши очі й простягай руки, ступнула була до нього, силкувалася щось сказати, але Ловелл Лі гримнув на неї: «Ану заткнися!» — а щоб вона послухалась напевне, вистрілив у неї ще тричі. Тим часом містер Ендрюз був ще живий і, схлипуючи й захлинаючись, повз до кухні. Та коли він доповз до порога, син витяг з кобури револьвер і випустив у нього всі кулі. Потім перезарядив зброю і знову став стріляти. Загалом він всадив у батька сімнадцять куль…