Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

— Нічим не закінчилася, пане комісар, — відповів Ульман.

— Справді?

— Так. Історія з банкнотою, здається, здана в архів. Вона лишилася без кінця. Я, признатись, теоретично займався цією справою… — Горн уявив собі, яка презирлива гримаса з’явилася в цю мить на обличчі Вольфа… — сподіваюся, ви не смієтеся з мене?..

— Нітрохи, — з невинним виглядом запевнив його Вольф.

— Отже, як ви, певно, пам’ятаєте, ту банкноту тримали в руках четверо.

— Правильно, — підтвердив Вольф.

— Але на банкноті лишилися відбитки пальців тільки трьох осіб. Ну, скажіть мені, будь ласка, пане комісар, — підбадьорений зацікавленістю свого старшого колеги, просторікував Ульман, — скажіть, що б це мало означати?

— Це дуже легко пояснити: один з чотирьох був у рукавичках.

— Звичайно, могло бути й так, однак мені не віриться. А якщо ми спробуємо відкинути таке припущення?

— Це схоже на урок у поліцейській школі, — сказав Вольф. — Що можна ще припустити? Ну, та зрозуміло ж: відбитки пальців однієї особи встигли стертися. Ви ж знаєте, якщо руки дуже сухі…

— Ваша правда, безперечно, — погодився Ульман, — такої ж думки і наш шеф. Але спробуйте уявити собі, що відбитки пальців невідомого за ті два дні (що, на жаль, минули до експертизи) не встигли зникнути. Який з цього можна зробити висновок?

Вольф не відповів, напевне, вважаючи все це за дурницю.

— Насамперед той, — вів далі Ульман, — що вони під час експертизи ще були на банкноті!

— Ну, це вже нісенітниця!

— Ні, не зовсім так, — делікатно заперечив Ульман. — Як я вже сказав, я роблю поки що чисто теоретичні припущення. То що виявилося б, на вашу думку, пане комісар?

Комісар знизав плечима.

— Не дивно, що зразу воно вам не впадає в око. Але я думав над цим кілька годин. Якщо вам цікаво…

— Надзвичайно.

— Банкноту тримали в руках четверо, — значуще і таємниче прошепотів Ульман, — але на ній виявлено відбитки пальців тільки трьох. Отже, один з них тримав її в руках двічі. Може, вдруге він видавав себе за іншу людину, та пучки пальців, які він не міг замаскувати, зрадили його.

Ульман недовго тішився радістю теоретика, який прийшов до такого дивовижного висновку, бо Вольф поставився до його слів скептично.

— Таким чином, це означало б, — переніс він ідею Ульмана на реальний грунт, — що наш старий, або Ірінгс, або приятель старого адвокат Крамер і є той самий фальшивомонетник з Мулакштрасе. Я радив би вам викинути все це з голови, колего.

— Ну, пане комісар, — не здавався Ульман, — нашого шефа ми до уваги не братимемо. Так само і комісара Ірінгса. Але що нам, зрештою, відомо про цього доктора Крамера? Завважте, моя гіпотеза має ще одне підтвердження: Ірінгс був знайомий тільки з людиною з «Черепахи», а не з Крамером. Наш шеф знає свого друга Крамера, але не знає фальшивомонетника. Разом їх ніхто ніколи не бачив. Розумієте?

— Цілком, — іронічно відповів Вольф, — так само ніколи не бачили разом Конрада Аденауера і містера Трумена або Чан Кай-ші і вас, приміром. Проте мені б ніколи не спало на думку стверджувати, що вони являють собою одну й ту ж особу. Друже, це — нісенітниця!

Більше нічого Горн не чув. Чи то Ульман образився й замовк, чи обоє відійшли від будиночка.

Горн глянув на годинник. Була за чверть одинадцята. За п’ять хвилин — початок операції. Він загасив недокурок сигари, узяв трубку й покрутив ручку.

— Перший слухає! — Другий слухає! — Третій слухає!.. — доповіли йому з різних спостережних пунктів.

— Говорить Горн, — сказав він. — Приготуйтесь зустріти машини! За чотири хвилини починається операція «Ведмідь». Усе.

В цей час Руді Якобс був у підвалі під конторою. Біля стіни на довгому вузькому столі стояли чотири зовсім однакових телефони. Перший був підключений до міської мережі, другий був внутрішній, третій зв’язував контору з підземною друкарнею, четвертий був нещодавно приєднаний Ете Йорданом до поліцейського кабеля.

Якобс не відходив від телефонів. Він обрав собі командний пункт всупереч принципу: «Добрий обзір важливіший за безпеку» — а тому майже нічого не бачив, і не чув, і мусив цілком покластися на свої телефони. Зрозуміло, що трубку четвертого телефону він не віднімав від вуха. Під час розмови по іншій лінії він мусив прикривати її рукою, щоб до поліцейського телефону не проник підозрілий шум.

Зараз саме задзвонив третій телефон; Якобс узяв трубку.

— Ми винесли друкарський верстат і всю іншу апаратуру в коридор, — доповідав Джонні Літт, — гроші спакували в ящики. Хвилин за десять переправимо все в контору, а там можна буде вантажити на машину.