Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

— Не варт. Звідти теж нічого не видно.

— Котра година, пане комісар?

— Пів на дев’яту.

— Пів на дев’яту. Дякую. Мені треба поставити годинника. Мабуть, знову протопчемось тут цілий день…

— Говоріть тихше. Йдіть сюди, ми взяли праворуч, он, здається, вже мур. Між іншим, знаєте, вас слід було добре відшмагати. Навіщо ви вчора відіслали того чоловіка до Вюрцбургера! Ви теж могли вислухати його показання.

— Я й сам не знаю. А ви думаєте, пан криміналдиректор щось приховав з його показань?

— Я абсолютно нічого не думаю, колего. Розумієте? Але щось мені тут не подобається. Наш старий твердо переконаний, що цей гараж — справжнє кубло злочинців. Скоріш за все, це вони облагодили ту справу в Потсдамі. У них є броньований лімузин, американська модель. Сьогодні вночі старому підкинули анонімку, в ній говориться, що у власних інтересах він повинен припинити розслідування. Що ж це таке! Не розумію, чому Вюрцбургер досі зволікає? Чому ми не можемо зробити принаймні хоч обшук? Ось що мене цікавить. Та хіба це вперше!

— Що ви маєте на увазі?

— А, що там казати!.. Іноді мені гидко дивитись на все це.

— Я теж вважаю, що в цьому випадку ми діємо надто обережно, — погодився з ним Ульман.

— От бачите, це впало в око навіть вам. Якщо хочете знати, тут усе не так просто, треба вгадати, на яку ступить: чи втрутитися в цю справу, а чи триматись від неї подалі. Головне — аби тільки не зачепити американців. Почитайте-но, що пишуть східні газети про потсдамську історію. Досить цікаво!

— Та мені не треба й читати, я й так можу це уявити. Вони знову все валять на західних агентів та шпигунів. — Ульман засміявся.

— Еге ж, валять! Ось прочитайте-но…

Вольф витяг бумажник і дістав з нього газетну вирізку. Це було вчорашнє повідомлення «Юнайтед прес». «Військова комісія палати представників, — прочитав Ульман, — одноголосно схвалила проект закону, який надає урядові Сполучених Штатів право на оплату тих іноземних громадян, що допомагають агентам американської розвідувальної служби…»

Ульман розгублено глянув на Вольфа і віддав йому вирізку. Комісар витяг ще одну. В ній говорилося про закон, підписаний президентом Труменом 10 жовтня 1951 року, тобто два місяці тому. Законом передбачалася витрата ста мільйонів доларів виключно на фінансування шпигунів та саботажників.

Задубілі пальці Ульмана тремтіли.

— Зрештою, це не наше діло, — промовив Вольф. — Ми виконуємо свій обов’язок — і крапка. Та коли бачиш оце все, зло бере. І з’являється бажання перейти в народну поліцію. Може, там усе якось по-іншому.

— Я б на таке не пішов. Західні гроші приємніші, пане комісар, — Ульман тоненько захихикав.

— Авжеж. Тобто — поки що.

— Пане комісар, — раптом пошепки перебив його Ульман, — он перед нами наче хтось пройшов.

— Я нічого не бачив. Цей клятий туман…

Цього ранку туман то трохи розвіювався, то знову густішав. Зараз за десять кроків уже нічого не було видно. Вольф витяг з кишені плаща фляжку, відкрутив кришку, надпив трохи і, крякнувши, обтер губи.

— Хочете? Тепліше стає… якщо не заперечуєте, — просто з фляжки…

Ульман сором’язливо посміхнувся, пом’явся трохи і, зрештою, сказав:

— Та правда, алкоголь дезинфікує. — Він нерішуче випив кілька ковтків і закашлявся: — Ух, це щось міцне, я п’ю лише лікер. Щиро вдячний… Пане комісар, — раптом перебив він сам себе, — гляньте, он знову той, ні, здається, інший…

— Давайте простежимо! — Вольф ще раз відкрутив фляжку і перехилив її. Ніби привид, з туману перед ними виринула людська постать. Це був літній чоловік, що, видимо, збирав паливо, бо ніс під рукою сухе гілля та різне паліччя.

— Доброго ранку, дідусю! — привітався до нього комісар. — Чи не наші, бува, курені ламаєте?

— Ні, ні, ні!

— Кумедний дід, — сказав Ульман, коли вони відійшли, — ви помітили, як від нього тхне горілкою? На неї в нього знаходяться гроші, а на дрова, бач, не вистачає.

— Він зігрівається зсередини так само, як і ми з вами.

Ульман ще раз оглянувся, але старого вже не побачив.

— Кумедний тип, — повторив він. — Аж порохня сиплеться.

Коли Горн десь о дев’ятій ранку вийшов з свого кабінету в коридор, за двадцять кроків від нього відчинилися двері і на порозі з’явилася молода жінка, з якою він познайомився — пригадалося йому — торік на різдвяному балу в Шарлоттенбурзькому поліцейському управлінні. У Горна була добра пам’ять на обличчя, і, хоч з того часу минуло вже одинадцять місяців, він одразу впізнав дружину Ірінгса. Вона пройшла мимо, не глянувши на нього, і Горн з полегкістю зітхнув. Бо що ж він міг їй сказати, крім слів розради, в які й сам не вірив.