Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

Вона підвела голову і глянула йому просто в вічі.

— Тому, що я вас дуже мало знаю.

— Як ви можете так говорити, коли я вже спав у вашому ліжку? — пожартував він.

— Я вас не розумію.

— Справді. Доктор Шерц послав мене ночувати у вашу квартиру на Іспанській алеї. Я чекав на вас цілу ніч, але ви не прийшли…

Вона тихо засміялася, але нараз замовкла і здригнулася.

— Ви нічого не чуєте?

З коридора відчинилися двері, пролунали швидкі кроки, і хтось почав торгати забарикадовані двері в лабораторію. Рут схвильовано задихала і злегка притислась до Александера. За дверима заговорили, але чувся тільки один голос, ніхто йому не відповідав.

— Літт говорить по телефону, — задихаючись, прошепотіла Рут.

На деякий час у друкарні запала тиша. Раптом у двері постукали.

— Алло! — почулося з-за дверей. — Пане Шенцлін, ви чуєте мене? — Це був голос Шерца.

Александер промовчав.

— Послухайте-но, пане Шенцлін. Ви допустилися тяжкої помилки і, певно, самі це розумієте. Тобто я хочу сказати, те, що ви пристукнули Боббі, ще не страшно. Але час ви вибрали невдало, страшенно невдало, хлопчику.

Александер мовчав.

— Чому ви не озиваєтесь? Я тут сам, нас ніхто не чує, слово честі! Відчиніть і спокійно поговоримо про те, як уладнати справу.

Відповіді не було.

— Юній дамі нічогісінько не загрожує, — почекавши трохи, запевнив доктор Шерц. — Я умовив шефа зразу ж відпустити її. Правда, він має на неї великий зуб, але ми влаштуємо так, щоб вона йому не попала на очі. Як ви на це дивитесь?

— Це один варіант, — вів далі доктор Шерц. — І навпаки, якщо ви волієте залишитись, ваші справи будуть значно гірші, повірте мені. Якобс знайде спосіб викурити вас звідти, і я нічого не зможу зробити для вас. Поміркуйте над цим і вирішуйте.

Александер і не думав відповідати. Монолог Шерца потішав його надзвичайно. Йому було приємно сидіти поруч з Рут, відчувати її тепло, її дихання, вдихати запах її волосся. Він сидів би так хоч і все життя.

— Хлопче, ви чуєте? Годі вам дуріти, — не вгавав Шерц. — Невже вам хочеться дістати півфунта свинцю в живіт? Згадайте про Західну Німеччину, про п’ятдесят тисяч! Ви ж не могли забути всього, про що ми говорили з вами позавчора!.. Вам захотілося заступитися за дівчину, яка зараз з вами, але, повірте мені, ви зробили їй погану послугу, дуже погану! — він зачекав трохи і раптом запитав зовсім іншим тоном: — Чи, може, вам теж дісталося від Боббі, хлопчику? Тоді я беру вас під свій особистий захист, можете на мене покластись. От нещастя…

Стурбований тон Шерца викликав в Александера огиду. Він зіскочив з ящика, склав рупором руки і крикнув:

— Замовчіть! Робіть, що хочете, але не скигліть, будь ласка, під дверима. Зрозуміло вам чи ні?

— Цілком, — відповів Шерц, якому вже увірвався терпець, — більше нам говорити нема про що. Для дурнів закони не писані. Гуд бай, друже! Тримайтеся!

Відразу ж у двері почали з силою чимсь гатити. Бам! бам! бам! — шість разів підряд. Проте сталеві двері не піддавалися. Александер з задоволенням відчув, як Рут потягла його за руку. Він сів на ящик і обмацав своє плече: воно розпухло і дуже боліло.

За дверима зчинилася страшенна метушня. Гупали кроки по цементній підлозі, щось тягли з криком: «Раз-два, разом!» — долітав скрегіт металу: очевидно, там до чогось готувалися. Раптом за дверима пролунала автоматна черга. Хтось щось крикнув. Знову прогриміли постріли, значно гучніші. На мить стихли, потім пролунали знов.

Напевне, десь-таки двері були пробиті, бо барикада почала здригатися. В одному місці впала дошка, в іншому — з гуркотом звалився ящик. Десь проскочила куля і влучила прямо в сулію з етикеткою «Liquor ammonii hydrosulfurati» на полиці з хімікаліями. На підлогу потекла жовта рідина з запахом аміаку і тухлих яєць.

— Сконцентровані пахощі корівника, — пожартував Александер, хоч це був гумор відчаю. На очах у нього виступили сльози. Рут закашлялась. Справа дійсно поверталася так, що було не до жартів. Александер, подумавши якусь мить, схопився на ноги і потяг Рут у комірчину за лабораторією. Двері до лабораторії він замкнув, інакше за кілька хвилин гази задушили б їх.

Комісар Вольф і секретар Ульман вартували поблизу східної стіни. Стояв густий туман. Вони ходили по-осінньому голими грядками, перелазили через невисокі огорожі з залізного брухту та іржавого дроту. Обидва змерзли: холод і сирість забиралися в рукава, під комір, в холоші штанів.

— Може, вилізти на дерево, пане комісар?