Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

Доктор Шерц замовк, дожидаючись проявів вдячності. Натомість шеф сказав.

— Значить, тепер у нас на шиї ще й комісія в справі вбивства…

— Що ти! Нічого подібного, — люб’язно відповів доктор Шерц. — Ви, я бачу, й справді мало розбираєтесь у цих речах. Повноваження комісії починаються тоді, коли, висловлюючись барвистою поліцейською мовою, є в наявності речові докази вбивства чи хоча б підозра на вбивство. Для цього треба принаймні знайти труп. В нашому випадку труп, звичайно, не буде знайдено. Тому вважатиметься, що цей суб’єкт пропав безвісти. А це вже справа служби розшуку. Нам, друзі, її боятись нема чого, адже ці панове нас не знають. Натомість я застерігаю вас щодо відділу доктора Горна. Можете радіти, що серед вас є досвідчений юрист, який завжди може розтлумачити, з якою установою ви в даний момент маєте справу.

— Дурниці. Доктор Горн? А це що за цяця?

— Начальник відділу крадіжок із зломом. З цієї неділі він почав цікавитись нами. Ми сподівались, що й на цей раз інформації зі Сходу в нашім президіумі не візьмуть до уваги. На жаль, ми помилялись. Ірінгс був ворог № 1; його ми позбулись. Тепер ворогом № 1 став Горн.

— Так треба й цього позбутись, ясна річ! — нахабно кинув Боббі Копш.

— Припни язика, — сказав Якобс. Він, як людина спокійного, флегматичного темпераменту, з глибокою відразою ставився до непотрібного кровопролиття.

— Я попрошу мене більше не перебивати. Поки що в мої наміри входить тільки розтлумачити вам, у яке надзвичайно небезпечне становище ми потрапили; контрзаходи будемо обговорювати потім. Отже, відділення доктора Горна, за моїми останніми відомостями, складається з семи чоловік: його самого, комісара Вольфа, криміналсекретаря Ульмана і чотирьох нижніх чинів. Ульмана ми знаємо, це той, що в понеділок уранці приходив сюди і записав твоє алібі, Руді. Вольф — це той шпиг, що поставив у нас автомобіль; а Горн… ну, Горна ми теж знаємо. От кого нам у першу чергу треба стерегтись…

На цей раз доктора Шерца перебив Літт:

— Відколи це ти знаєш Горна, Уль?

Доктор Шерц не відповів.

— Яке це тепер має значення, Джонні? — сказав Якобс.

— Я бачу, тут якісь секрети… я не розумію, як можна…

— Ну, годі! — крикнув Якобс, і Літт утихомирився.

Доктор Шерц струснув попіл з сигарети просто на килим.

— Панове, щось у вас у всіх нерви не в порядку. Краще було б, якби ви зараз не здіймали суперечок через дрібниці. Наше становище стало таким ненадійним, що я змушений висунути одну пропозицію, яка поставить нас перед дуже важливим рішенням.

— Що ж це за пропозиція? — спитав шеф.

— Коротко: пропоную вирішити, чи варто нам взагалі тут лишатись, чи не краще було б зовсім закрити нашу лавочку. Досить серйозна пропозиція, правда?

Всі звели очі на Якобса, який раптом рвучко випростався в кріслі. Запала важка, гнітюча тиша. Видно було, що в боса на язиці щось гостре, але він стримався і сказав холодно:

— Таке могло спасти на думку тільки божевільному! Звичайно, ми лишаємось тут. А хто боїться — будь ласка, держати не будемо.

Доктор Шерц теж випростався, йому було не дуже-то легко відкрито виступити проти Якобса. Шпигнути грізного боса іронічним зауваженням, час від часу сказати неприємну правду йому в вічі — це було цілком у характері доктора Шерца; але те, на що він ішов зараз, було незрівнянно серйозніше.

— Я добре знав, що ти будеш упиратись, — почав він підкреслено спокійно. — Але скажи, чого ще ти хочеш тут ждати? Що ми тут можемо робити? Нічогісінько. Поліція стежить за нами, ми не маємо змоги провести ні однієї операції — ні тут, ні в східній зоні. Єдине, що ми можемо, це сидіти й ждати, поки пастка не закриється. Ви що, — повернувся він до двох інших, — маєте охоту чекати до того часу?

Літт і Копш ухилились од відповіді; вони, очевидно, вичікували, що буде далі.

— Ах, так! — Якобс ледве стримував свою лють. — А ти подумав, що в нас тут є, що ми тут кидаємо? Звичайно, не подумав!.. Плоди трирічної праці! Віллу! Гаражі! Все підземне господарство! Лабораторію! Друкарський верстат! Чоловіче, ти що…

— Друкарський верстат треба вивезти, — спокійно сказав доктор Шерц і побачив, як очі Джонні Літта засвітились радістю. Якобс розлютився ще дужче:

— Треба, треба! Нічого не треба! Нічого, я тобі кажу! Краще купимо цього Горна! І всіх інших!

— Купимо? — перепитав Боббі Копш: він не міг осягти своїм розумом усієї широти цього поняття.

— По три тисячі західних марок! — бушував Якобс. — А начальникові вдвічі більше! По-моєму, вистачить з них!