Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

Почулись чиїсь кроки, брезент відкинули, і Якобс побачив, на кого чекали. Два моряки-прикордонники допомогли його приятелю, торговцю вуграми, вилізти на машину. За ним піднялося кілька поліцаїв. Машина рушила. Це був кінець. Так, кінець.

Через тиждень після різдвяних свят хворий Горн — до його грипу ще прилучилася нервова гарячка — нерівним почерком записав у щоденнику: «Я втратив свого єдиного друга. Я втратив його подвійно. Георга вже нема, а спогад про нього навіки отруєний. Та, може, я надто суворий до нього? Як офіціальна особа, уповноважена суспільством, я повинен осудити його. Але як людина я все розумію. Щиро кажучи, всі ми не без гріхів, і ті моменти в житті, коли ми бували самовідданими і здатними на жертви, можна перерахувати на пальцях. Родина, виховання та соціальні обставини формують з нас або корисного, або шкідливого члена суспільства. Я пробую іноді уявити собі, наскільки менше було б злочинів, коли б усі жили в достатку».

Двадцять другого січня він записав: «Сьогодні мене знову відвідав Вольф. Він здійснив свою погрозу: оскільки я не забрав назад своєї заяви про відставку, він теж залишив президіум. Він тоді не розумів мене і весь час говорив про якусь політичну інтригу, жертвою якої я нібито став. Правда, я нічого не тямлю в політиці. Можливо, Вюрцбургер діяв справді з політичних мотивів, як говорить Вольф, та для мене це байдуже. Моя відставка викликана зовсім іншим. Час лікує всякі рани, але він не поверне мені втраченої віри в себе. Я ніколи більше не зможу працювати на оперативній роботі. Я не тільки дозволяв обдурювати себе на протязі трьох років, я винен у смерті Ірінгса. Рудольф, чи то пак доктор Шерц, міг дізнатися тільки від мене, що ту фатальну банкноту він віддав у „Черепасі“ службовцю кримінальної поліції. Він дізнався про це тоді, коли я так страшенно легковажно показав банкноту у Георга. Ще й сказав тоді: „…каторжними роботами на строк не менший за два роки“.

Ірінгс не допросився в мене допомоги. Я відпустив його на смерть, сліпого й беззбройного. Мене не втішають запевнення Вольфа, що в житті кожного бувають помилки і що ніхто не може знати всього наперед. Між іншим, з Нового року він служитиме в народній поліції, де потрібні досвідчені спеціалісти по зломах. Я щиро бажаю йому успіху. Він таки хороша людина».

В зв’язку з справою гаража «Зюд-вест» цікавий його останній запис, датований десятим лютого.

«На минулому тижні почався процес над двадцятьма п’ятьма членами банди Якобса, заарештованими народною поліцією. Серед них Якобс, доктор Шерц і ще один, Літт, який виготовляв у них фальшиві гроші. На підставі знайденого списка членів банди на лаву підсудних сіло також чимало поважних осіб з східної зони, які обвинувачуються в сприянні спекуляціям, грабункам, саботажу. Серед свідків державного обвинувачення Рут Зіррінгауз, дочка мого друга Георга, і юнак Шенцлін, який відвідав мене тієї пам’ятної п’ятниці. Він теж у дечому замішаний, але з нього зняли обвинувачення, тому що його примусили до участі в злочинах тільки погрозами, а крім того, це ж саме завдяки йому була ліквідована широко розгалужена злочинна організація. Він, напевне, був першим, на кому Шерцове мистецтво спокуси зазнало поразки. Розгляд справи провадиться публічно; я щодня буваю там. Наскільки Георг був замішаний у тій справі, все ще не вияснено. Рут виступала кілька разів, намагаючись реабілітувати батька. Доведено, що три роки тому в час заснування гаража він вклав у підприємство свої гроші, а згодом регулярно одержував великі суми, які Рут Зіррінгауз називає „процентами“. На мою думку, Шерц весь час, від початку до кінця, обдурював Георга, хоч те, що він був у списку організації та його самогубство, свідчать про інше.

Та ще той вечір у четвер. У мене склалося враження, ніби він навмисне намагався роздратувати мене. Він, очевидно, дивився тоді на мене не як на друга, а як на керівника можливої операції проти гаража „Зюд-вест“. Я навіть припускаю, що в горілці, якою він мене так настирливо частував на прощання, був якийсь алкалоїд, що шкідливо вплинув на моє здоров’я. Я не пригадую, щоб коли-небудь ще пив таку гірку настойку. Це можна назвати холодною війною, провадженою психологічними та хімічними засобами. Але все це припущення.

Винесення вироку при такому великому обсязі матеріалу можна чекати не раніше як через три-чотири тижні. Ще й досі невідомо, хто вбив Ірінгса, але взагалі сказано вже так багато, що вистачить принаймні на двісті років тюрми. Між іншим, найбільш несприятливе враження справляє не Якобс, який говорить дуже мало, а Шерц. Він тримається нахабно, говорить огидні, цинічні речі, і доводиться раз у раз робити йому зауваження. Спочатку він заперечував компетенцію суду східної зони судити його, мешканця Західного Берліна; згодом він, здається, знайшов задоволення в цьому процесі і виголошує тепер довгі промови, звертаючись до представників преси. Він захищає себе сам і принципово заперечує всі злочини, в яких його обвинувачують. Що він сподівається цим виграти? його співучасник Літт повністю у всьому зізнався і тим надзвичайно погіршив становище Шерца, але це, здається, не справило на нього особливого враження. Недавно, побачивши мене в залі, він кивнув мені. Це цікава людина, більшого пронози я в своєму житті не зустрічав. Це тип інтелектуального злочинця, і мене дивує, що його вдалося зловити. Подібні люди звичайно вислизають з рук. Вчора як свідок виступив комісар Вольф. Я не зовсім зрозумів, про що йшла мова: певно, слухав не дуже уважно. Було названо ім’я Вюрцбургера. Після закінчення Вольф підійшов до мене. Він був дуже задоволений і сказав, що тепер увесь набрід виведено на чисту воду. Він, як завжди, висловлюється грубувато, але влучно. Мені подобається його щира, відверта вдача. Він сказав мені, що народній поліції, безумовно, потрібні фахівці з дактилоскопії, і запропонував влаштувати мене там. Не знаю ще, чи зроблю я такий крок. Може, й так, бо без роботи я не можу жити. До речі, Вольф запросив мене до себе на неділю. Треба буде щось купити для його дружини… Може, букет квітів… А чи бувають квіти в цю пору?.. Та й діти ж у нього є…»