Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

Александер підняв комір пальта і прискорив ходу. В нагрудній кишені в нього лежала та маленька записна книжечка, схованку якої описала йому Рут. Непомітно дістати книжечку було нелегко, йому пощастило зробити це після того, як Вольф допитав його і звільнив за наказом Вюрцбургера. Ще важче було тепер вирішити, що робити з нею далі.

Тоненька, завбільшки з поштову листівку, книжечка містила в собі список членів організації. В ній були імена та адреси більш ніж сорока осіб; кожному відводилась окрема сторінка, йому — теж. Якщо він віддасть цю книжечку поліції, його знову арештують і судитимуть. Якщо ж він не зробить цього, то більша частина членів організації з його вини уникне арешту, лишиться непокараною. В його руках доля всіх посередників і довірених осіб за межами Берліна. Все це, мабуть, подібно до його шефа Роберта Шмербаха, люди солідні. Може, навіть займають керівні посади. Він уявив собі, яку шкоду можуть вони ще заподіяти, якщо він приховає книжечку. Ні, робити цього не можна! Він повинен віддати список і разом з тим відповісти за те, в чому винен сам. Комісар Вольф порадив йому негайно ж відвідати криміналрата Горна і розповісти йому все, що знає. Він дав домашню адресу Горна, на Фредеріціаштрасе, і додав, здивувавши цим Александера: «До речі, на вашому місці я ніколи більше не показувався б у президіумі». Ці слова Вольфа ще більше посилили те дивне враження, яке він виніс учора після відвідин західноберлінської поліції. Як сказав йому той високий чин, що знімав у нього показання? «Всю інформацію направляти тільки мені особисто. — А ще перед тим запитав: — Які ваші показання були записані на третьому поверсі? Тільки анкетні дані? Ви знайомі з доктором Горном?» З усього цього Александер зробив висновок, що в західноберлінському президіумі кожен проводить свою власну політику. Але це його не обходить, це не його справа. Він уже наважився, не пощадивши себе, допомогти знищити всю організацію; зараз це була єдина його мета.

Александер звернув ліворуч, на Фредеріціаштрасе, і пішов по ній, придивляючись до номерів будинків. Все ще сіявся дрібний дощ. А чому, власне, Рут цікавив список членів організації? Її імені в ньому не було. Після звільнення вона відразу ж поїхала додому. Скидалось на те, що її справді, як вона й говорила, хитрістю заплутали в цю справу, і вона зовсім не винна. А може, її батько?.. Рут викликала в Александера велике співчуття, і він вирішив згодом з’їздити до неї і запропонувати їй свою допомогу.

Ось нарешті й потрібний номер. Він піднявся на п’ятий поверх і, важко дихаючи від хвилювання, натис на кнопку дзвінка. Деякий час ніхто не відчиняв. Александер подумав, що криміналрат, може, ще не повернувся з роботи. Він подзвонив удруге і почекав. Цього разу двері відчинилися скоро: перед ним стояв комісар Вольф.

— А, це ви. Ну, заходьте!

Він провів його в невеличку кімнатку і ненадовго — як сказав — залишив самого. Александер оглянув кімнату: темні масивні меблі, шкіряні крісла, велика книжкова шафа з різьбленими колонками, мармурова чорнильниця, попільничка, прес-пап’є. Всі ці речі, певно, стояли колись у значно просторішій квартирі. Між двома картинами в широких розкішних рамах був пришпилений невеличкий аркушик, схожий на вирізку з журналу. Александер підійшов ближче. Зверху було написано: «Судова статистика Західної Німеччини за тисяча дев’ятсот п’ятдесятий рік». Він машинально почав читати окремі графи: «Насильство і погрози по відношенню до службових осіб; порушення недоторканності помешкання; образи; вбивства; легкі тілесні ушкодження; розпуста; згвалтування; великі крадіжки; розтрати; шантаж; переховування; обман; підробка документів; матеріальні збитки; службові злочини; порушення автотранспортних законів…»

Цифри й літери розпливалися в нього перед очима. Він уяснив собі тільки результат: протягом одного року до судової відповідальності притягнено майже один процент населення! «Цілий процент!» — з жахом подумав він. Поряд мелодійно задзвонив годинник. З сусідньої кімнати почулися приглушені голоси. Може, не слід було приходити сюди?.. Хто тримає у себе в кімнаті такі страшні прикраси, у того, певно, немає душі. Ще є час втекти звідси…

Мов зацькований, Александер оглянувся навкруги: масивні речі в напівтемній кімнаті гнітили його. Здавалося, вони підступають до нього, немов хочуть повалитись і поховати його під собою. Він довго стояв не рухаючись.

Дзвін годинника все ще тремтів у повітрі, відбившись луною в склі книжкової шафи. Александер заспокоївся; внутрішня боротьба, яка точилася вже кілька годин, виснажила його, і в душі в нього все перетліло на попіл. Безперервний натиск подій підірвав його здатність мислити, ослабив силу волі; час від часу в нього паморочилось у голові. Він заплющив очі, але настирлива думка про меблі, що валяться на нього, знову зринула в умі. Він бачив дивні картини і чув знайомі голоси. «Я така вдячна тобі, — шепотіла якась дівчина, він не міг розібрати, це Рут чи Брігітта, — ти, у всякому разі, поводився правильно». Шерц говорив посміхаючись: «Ви кажете, що це не весело — знищити когось. Можу вас запевнити: ще менш приємно, коли знищать тебе самого». Людина з сивим волоссям заступила Шерца і просичала: «Інформувати про все мене особисто». А Кросбі розповідав з гримасою на обличчі: «Чотири тисячі brassieres, panties, slips, away, пропали, вкрадено, — boy, boy, boy!» Шеф лютий, кричить: «Кросбі, go to hell you son of a bitch!» — «Ви до мене? — спитала дівчина в плащі. — А можна подивитись, що там у вашій записці? Ах, це ви. Не смійтеся, будь ласка; нічим кращим я зараз не можу вас почастувати». — «Моє прізвище Копш, — промовив хтось, — не треба так гарячитися. Це був, так би мовити, екзамен». — «Це надзвичайно важливо. Інформувати про все мене особисто!» — знову почулося йому. І тут же пролунав голос Шерца: «Юній дамі нічогісінько не загрожує! Невже вам хочеться дістати півфунта свинцю в живіт?» Руді Якобс вищирив свої жовті конячі зуби: «Ми маємо одержати від вас ще п’ятсот доларів. Це не іграшки!» — «Ви маєте мене за якесь чудовисько, — сказав Шерц на диво приємним голосом. — 3 часом ми краще взнаємо й оцінимо один одного». — «Охоче допоможу. Але як?» — оскалилось чисто виголене обличчя Кросбі. А хтось пояснював йому: «Сі-ай-сі — Counter Intelligence Corps — американська контррозвідка. Чули про таке?» — «Мауbе». — «Ви б краще не носили з собою таких речей, — це знову був голос Рут, — а то вас ще колись за це арештують!» — «Як ви можете говорити так, коли я вже спав у вашому ліжку», — запротестував Александер. «За це ви одержували долари, — сердився Кросбі. — Besides, ти не працював на нас, ти робив banknotes, оті кляті банкноти, Джонні!» — «Кажіть усю правду, — заклинала його людина з сивим волоссям, — інформувати про все мене особисто!»