Алла Серова - Подвійне дно

— Ви підете зараз спати? — голос його хрипкий і приглушений.

— Так. А що? Ти чогось хочеш? Може, щось з’їси? В мене є шматок курки, можу зварити бульйон. Можу також зробити омлет чи зварити кашу з вівсяних пластівців. Останнє — найшвидше.

— Так, будь ласка.

Я йду до своєї імпровізованої кухні. Це просто невеличкий закуток, де стоїть електрична плитка на дві конфорки. Скільки мені одній треба? Та тепер я не одна.

— Сам з’їси, чи тебе погодувати?

— Спробую сам.

Він з великими труднощами сідає і починає їсти. Твоє щастя, хлопче, що в мене було молоко, а то їв би ти вівсянку на воді. Нічого, теж смачно, якщо з хріном.

— Дякую.

— Може, чаю вип’єш?

— Ні, дякую.

От і добре. Якщо почав їсти, то скоро видужає.

— Слухай, я твоє шмаття випрала, але костюмові кінець. Прасувала-прасувала, та він, здається, сів.

— Нічого, то не страшно.

— Може, треба комусь повідомити, де ти знаходишся? Послухай, це, звичайно, не моє діло, але тебе можуть шукати родичі.

— У мене нікого нема.

Он як! Тож іще один такий? Тепер нас троє. У нас із Рудим теж нікогісінько нема. Але про нас з Рудим це правда, а ти, хлопче, можеш їздити мені по вухах. Хтозна, що ти за птах. Може, ти заробив те, що отримав.

— Якщо тобі ще щось треба, то кажи, бо я йду спати. Мені завтра на роботу.

— Ні, все гаразд. А ким ви працюєте?

— У мене страшна професія. Я стоматолог.

— Чому це страшна професія? Навіть дуже престижна.

— Більшість людей бояться лікувати зуби. А ти хіба не боїшся?

— Ні.

— Тоді ти — унікум.

— Можливо. Знаєте, Лізо, я не можу зараз вам нічого пояснити, але будьте певні: я не бандит, просто…

— Я в тебе звіту не питаю. В мене є правило: не лізти в чужі справи. Схочеш — розкажеш, як ні — то ні. Спи. Тобі треба спати.

Ранок зустрів мене дощем, що сіявся за вікном. А за дверима матюкається Сашко. Похмілля — страшна річ. Добре, що я поставила собі залізні двері. Я це зробила після того, як гості мого сусіди вибили старі двері, вдерлися до мого помешкання з метою пограбування. З п’яних очей їм здалося, що мене нема вдома. Це була їх фатальна помилка, бо я навіть встигла викликати міліцію і хлопів скрутили просто на місці злочину. Сашко в цей час спав сном праведника, обпившись оковитої до зеленого змія. На ранок, плаваючи в сльозах і соплях, він просив пробачення і божився, що більше ніколи не приведе до квартири сторонніх, та це справи не змінило. Він, по суті, зовсім не злий, тільки нікчемний, та од того часу в мене залізні двері.

— Чого ти репетуєш, Сашко?

— Голова болить, пиво розлив.

— Ти пропустив важливі складники свого стану.

— Га?..

— Голова болить, руки трусяться — тому пиво розлив. Ось, на. Смоли б ти гарячої напився!

— Лізко, ти — янгол.

— Точно. Не кричи, ти мене дратуєш.

— Як скажеш.

Я похапцем готую собі сніданок. Вірніше — нам, бо зараз приїде Рудий. Він спатиме після зміни тут. Так мені спокійніше.

— Ви добре впорались із тим чоловіком.

— З Сашком? Та він нічого, просто п’яниця. І він залежить від мене.

— Тобто?

— Пояснюю. Я годую його і купую горілку. Пляшку на день. І пляшку пива зранку. Якщо я цього не робитиму, він знає, що з ним буде. Або знайдуться спритники, що ошукають і залишать без даху над головою, або нап’ється гидоти та здохне. Я дозволяю пити тільки вдома, горілку купую в магазині. І я плачу за квартиру. Він п’яниця, але не божевільний. До того ж, він зовсім не злий, просто нікчема, таких багато.

— Але він може…

— Не може. Я подбала, все цілком законно. Квартира вже моя, він тут просто живе. До цього моєю була тільки одна кімната — оця. В сусідній жила бабця, Антонівна, Сашкова мати. Як злягла, то ми домовились про довічне утримання. Од позавчора та кімната теж моя, Антонівна померла. Помре Сашко — його кімната теж стане моєю. Я продам все це і переїду в інше місце.

— Він може ще довго прожити.

— Я нікуди не поспішаю. Хай живе. Горілка дешева, пиво теж недороге. Харчами він не перебирає. Тож хай собі живе, скільки Богом відміряно. Зараз приїде Рудий, допильнує страви, я побігла. До речі, що робити з твоїм костюмом?

— Викиньте його.

— Добре. Так і зроблю.

Я хапаю пакет з костюмом і виходжу з квартири. Назустріч мені йде Рудий.

— Я не спізнився?

— Ні. Я там поставила варитися м’ясо, допильнуєш.

— Гаразд, біжи.

Мене сьогодні чекають пацієнти, жодного «вікна», як завжди. Якщо скласти докупи всі зуби, що мені довелось лікувати чи видаляти, то вийде, мабуть, два відра — що найменше. Іноді я дивуюсь, наскільки деякі люди не слідкують за своїми зубами. Добре, що лікарня приватна і мені доводиться мати справу тільки з певною категорією людей, але й у відносно забезпечених громадян часом трапляються локальні катастрофи в ротовій порожнині.